Митр. Василь Липківський.

Проповіді

Безсмертя і воскресіння мертвих

Браття! Ми так щільно всім своїм життям пристали до землі, так себе тісно з’єднали з мінливістю й тимчасовістю всього, що нас оточує тут, так звикли жити і цікавитись лише сьогоднішнім днем, лише злобами й турботами сучасного земного життя, що поза ним нічого не хочемо знати й не уявляємо, а такі питання, як безсмертя, як воскресіння мертвих для нас є щось зовсім теоретичне, далеке від нашого життя, що нас наче зовсім і не стосується.

Але ж, браття, не тільки тому, що ми християни і віримо в воскресіння з мертвих Христа, але й тому, що ми люди, питання про безсмертя, про воскресіння є найбільш близьке, найбільш природне й властиве людській душі, її прагненням і почуттям. Тепер же, коли хвилі безвірства й матеріялізму майже цілком заливають вищі духовні почуття і прагнення людини, й всі її духовні явища, навіть найвищі, зводять до звичайних фізіологічних і механічних сполучень в її тілі, що разом з тілом і кінчають своє існування, — думка про безсмертя й воскресіння тільки й може врятувати нас від цієї безодні й темряви рабства матерії. Отже темою нашої бесіди сьогодні буде безсмертя і воскресіння мертвих.

Що людина зі смертю тіла не зникає цілком, а продовжує своє існування в безконечність, це є загальне уявлення усіх людей на всіх ступнях людської культури, починаючи з найнижчих. Це є внутрішнє переконання людини, закладене в самій її природі, що людина, як істота обдарована вищими духовними здібностями — розумом, волею, почуттями істини, добра, краси, любови — не може бути знищена, як усі нерозумні й невільні тварини, що смерть, якою кінчається все матеріяльне, не має влади над життям духовним.

Віра в безсмертя душі в різних народів має різні форми й на різних ступнях культури різно уявлляється і часом досить химерно, але вона є властива всім народам. І те, що з підвищенням людської культури, ця віра не тільки не пригасає, а ще відповідно підвищується, теж є доказом того, що вона є природна людському духові. Сама віра в безсмертя душі і є та наймогутніша духовна сила, що творить релігію, дає їй найбільший зміст.

В найбільш примітивний спосіб ця віра виявлялася у пошані до померших родичів. Ті народи, що стояли на найнижчому ступні духовного життя, вірили, що їх батько, чи родич не весь, так би мовити, помер, а його душа продовжує своє життя на світі, й бере участь в їхньому земному житті, невидимо вкупі з ними живе й їм допомагає. Тому й могилки своїх родичів вони всяк прикрашали, дбали про них, як про найбільші свої святощі, приносили на могилки їжу і все, що потрібно людині на цьому світі, а в разі біди звертались до них за допомогою. А на підставі другої природньої властивості людини — релігійности й віри в Бога — надавали й пошані перших родичів релігійного значення, вважали їх за богів. Це, кажуть дослідники, й була найперша релігія людей, поки вони жили ще окремими родинами.

Згодом, коли родинне життя ускладнилось, люди стали шанувати не тільки своїх померших родичів, а і своїх ворогів і їх задовольняли. Так, кажуть, повстала віра в добрих і злих богів. На трохи вищому ступні люди безсмертя душ почали уявляти собі, як переселення душі після смерти тіла в якусь іншу людину, або навіть в тварину. Так постала пошана й до тварин добрих, чи лихих, корисних, чи шкідливих, як до богів. У всякім разі, навіть ці примітивні людські релігійні уявлення свідчать про одно — про те, як неіскорінима, навіть під постійним враженням смерти тіла віра людей в безсмертя душ. Але й на найвищих ступнях релігійного життя, та навіть і в самому безвірстві пошана до померших, почуття якогось таємного сполучення живих з помершими, що інше показує, як не віру в безсмертя, як не визнання таємного життя людей і після смерти?

З вірою в безсмертя душ має тісне сполучення теж властива всім народам віра в добрих і злих духів по природі безтілесних — в янголів і демонів. А великий грецький філософ Плятон теж, відбиваючи мабуть народню віру, навчав, що душі од вічности перебувають в ідейному небесному світі й лише на короткий час посилаються на землю, сполучаються з тілами, щоб після смерти тіл знов повернутись до Бога в ідейний світ на безсмертне життя. В зв’язку з вірою в безсмертя душі люди й цьому земному життю стали надавати великого морального значення, як підготовки душі до майбутнього безсмертного життя, а саме перебування душі після смерти тіла уявляли, як час поступового очищення душі від того земного бруду, від гріхів, які вона набула за земного життя, щоб очищеною з’єднатись на віки з Богом, і як час відплати за гріхи земного життя.

Але тому, що й тіло є невідмінна частина людської істоти за її земного життя, бере участь у всіх подіях цього життя, і без тіла життя людини взагалі трудно собі уявити, люди й тілам померших завжди надавали особистої пошани, що хоч в темних рисах виявляла віру в воскресіння тіл. Так єгиптяни, коли дбали про те, щоб якнайдовше зберегти тіло після смерти, робили з нього мумії, що тисячі років зберігаються від тління, — цим безперечно виявляли свою надію на колишнє воскресіння тіл. Буддійці, греки, ті ж єгиптяни вірили в смерть і воскресіння своїх богів.

Взагалі ж люди уявляють собі життя того світу зовсім подібним до земного життя, що люди й після смерти так само живуть і того ж потребують, як і на землі. Тому в труну помершого звичайно кладуть різні речі його земного вжитку — шапку, ніж, хустку, гроші. Наші предки погани, кидали в могилу помершого всю його зброю, коня і навіть часто жінку. Визнавали й певне місце замогильного життя людей десь під землею, що звалось у жидів шеол, у греків ад, у нас пекло. Звичайно багато зайвого, химерного утворили люди своєю фантазією на природнім корені віри в безсмертя і воскресіння, але воно є безперечним доказом природности цієї віри, що чоловік ніяк не може погодитись, що смерть є остаточне його знищення, конечне припинення його життя, бо його прагнення вічні.

Христова наука очистила віру в безсмертя і воскресіння від усіх земних забобонів, але не тільки її не відкинула, а дала їй найбільше ствердження й найвище моральне й релігійне уявлення, оскільки може собі земна людина уявити майбутнє таємне життя. Христова віра навчає нас, що земне наше життя не тільки є готування до життя майбутнього, а й на землі мусить бути життям в Богові, в єднанні з Богом, з Христом, і в цьому найвищий моральний зміст і найбільша запорука безсмертя, бо «Христос уже не вмре, смерть над Ним влади не має» (Рим.).

Отже смерть для християнина є перехід його душі до Бога. Та й для тіла смерть є не конечне знищення, а лише тимчасове успіння, заспокоєння до того часу, коли всемогутністю Божою воно воскресне, з’єднається з душею на вічне життя по суду Божому. Тому, коли ми живемо, каже ап. Павло, Господеві живемо, коли вмираємо, Господеві вмираємо, то чи живемо, чи вмираємо, ми Господні (Рим. 14. 8). А найбільше запевнення нашого безсмертя і воскресіння є Христос, що хоч помер і був похований, але воскрес із мертвих і поклав початок воскресінню всіх померших (1 Кор. 15. 20). Отже і в християнській науці віра в безсмертя, у воскресіння, у вічне життя набуває собі найбільшого значення й ваги, як цілком протилежна безвірницькому афоризму: нумо їсти й пити, бо завтра помремо (1 Кор. 15).

Браття! От цю нашу віру в безсмертя душ, у воскресіння намагається повалити матеріялізм, який не визнає нічого не матеріяльного і всі психічні душевні явища вважає теж за матеріяльні, фізіологічні функції тілесних органів, що разом з тілом і зникають, і це намагається підперти науковими доказами. Але хоч як далеко пішла наука у вивченні функцій тіла, вона ніяк не може довести матеріяльности, механічности фактів духовного життя людини. Та й що спільного з механічністю в гаких явищах вільного людського духа, як релігія, письменство, мистецтво та інше?

Кажуть, що й наукового доказу безсмертя теж немає і його вважає неможливим і найвищий філософ Кант. Але ж і він вважав недоречним відкидання віри в безсмертя, а цю віру спер на вимогах «практичного розуму», цебто на вимогах людської природи й Божої правди. Дійсно віра в безсмертя не може зникнути з людської душі, бо вона б’є з того джерела, що разом з нею народилось. Людині природно властиве те визнання, що вона є вища від усіх інших земних тварин, і що її духовне життя, її розум, воля, почуття віри, моралі не можуть бути підвладні виключно механізмові зовнішнього матеріяльного буття, а мають свою внутрішню незалежну від матерії силу.

Серед усіх матеріяльних явищ світу людина завжди уявляє себе, як власне «я», як істоту зовсім іншого порядку, що в самій собі має мету життя і в своїх найглибших таємницях не залежить від матеріяльних обмежень часу та простору. А найбільш головне джерело, з якого люди набирають віру в безсмертя, це є релігійне переконання їх в нерозривному зв’язку душі людської з Богом — Істотою безсмертною, вічною в свому божественному походжені, що в християнській вірі найповніше виявилась в нерозривному єднанні з Богочоловіком Христом, що «вчора й сьогодні, той же й по віки» (Євр. 13. 8).

Віра в безсмертя остільки непереможна в людини, що навіть матеріялізм примушений говорити про безсмертя. Вони кажуть, що людина вже тому безсмертна, що безсмертна матерія, а людина є частина матерії і як така не зникає й після смерти, а тільки розкладається на первісні елементи, а деякі люди залишають по собі довгу пам’ять і в історії. Але що це за безсмертя? Зовсім не такого безсмертя вимагає людська істота. Вона хоче жити повним персональним життям і після смерти, а їй пропонують задовольнитись тим безсмертям, яке мають і всі матеріяльні істоти — і тварини й рослини і навіть каміння, як теж частини матерії.

А деж те спеціяльно людське в посмертному матеріяльному житті чоловіка? Де його духовні придбання — думки, почуття, моральні труди, події любови, що власне й заслуговують безсмертя? Вони зникли, в матерії слідів не залишили, а без них одно матеріяльне безсмертя для людини пусте слово. Кажуть, що життя людини після смерти залишається в історії. Але крім того, що це є привілей самої незначної частини людей, і вона не має нічого спільного з персональним життям після смерти, з воскресінням тіла, з життям майбутнього віку, чого власне й вимагає людська істота.

Отже, браття, у відношенні до безсмертя, воскресіння — наші часи є темною ніччю; хмари матеріялізму затулюють його, пригноблюють нас до землі, хвилі безвірства заливають нас, всі наші думки й почуття направляють на це тимчасове, скороминуче життя, обертають людину справді в лише частинку мінливої матерії... Нехай прожене ці хмари, проб’є ці хвилі, проміння Христової науки й загальної віри в безсмертя і воскресіння. А під промінням цієї віри і наше життя і наша праця в церкві, в нашій парафії, в нашому братерстві здобуде собі найкращу мету, найбільший зміст і найпевнішу підтримку, а наша смерть обгорнеться світлом надії й на наше безсмертя й воскресіння.

Браття! Скрізь навкруги нас тільки й чути: Будемо їсти та пити, будемо брати від життя цього все, що тільки воно може дати, бо завтра помремо і нас уже не буде. А ми у відповідь на цей галас, навіть під враженням смерти найближчих нам, з повною вірою виголосимо: Сподіюсь воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. — Амінь!