Факт Воскресіння і ідея воскресіння(На Великдень — Діян. 1. 1–8)
Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав!
Браття! Яке це неймовірне твердження, який абсурд для розуму людського, що всилі викликати лише зневажливу усмішку, особливо в наш матеріялістичний вік, що Христос із мертвих воскрес. Але нас це не повинно збивати. Христова церква, коли виголошує: Христос воскрес із мертвих, — говорить не до розуму, а до віри людини; а що для розуму є абсурд, те для віри може бути найімовірніше. Коли великого християнина Тертуліяна ще в давні часи докоряли філософи поганські, що в християнстві багато абсурдного, то він відповів: «Через те я й вірю в нього, що для розуму це абсурд». Що відкидає розум, як абсурдне, те без вагання приймає віра, як певне, правдиве.
Але й для розуму факт воскресіння Христового, коли над ним серйозно замислитись, хоч і незбагнений, але природою людською, прагненням людини конче вимагається. Попробуєм це довести. Коли окремий факт воскресіння чоловіка з мертвих є абсурд для розуму, то ідея воскресіння, ідея перемоги життя над смертю є найпосутніша, найближча розумові людському. Чоловік тільки й може жити, втішатись життям, вважати життя найбільшим добром і щастям, коли в нього ідея життя перемагає факт смерти. Бо хиба міг би чоловік жити, веселитись, працювати, навіть терпіти страждання, якби він був цілком пригнічений фактом смерти? Ні, лише непереможна ідея перемоги життя над смертю дає силу чоловікові самому жити і навкруги себе бачити перемогу життя.
Що є таке ввесь світ з його мінливістю, тимчасовістю всіх його тварин? Це є не що інше, як всесвітнє кладовище, на якому на всіх його просторах що хвилини виникають факти смерти. І чоловік не може не визнавати цих фактів смерти, але він цілком відкидає ідею смерти. Для чоловіка ввесь світ не є царство смерти, як це фактично мусів би визнати, а навпаки, є царство переможного життя, царство подолання смерти життям. Коли ми розумом своїм осягнемо віки минулі, то що ми там помітимо? Помітимо, що все те вже померло, зникло, його вже давно не стало, помітимо скрізь лише смерть. Але люди закривають ніби очі на те, що померло, а звертають всю увагу на те, що тоді жило й як жило, вивчають скрізь минуле життя, навіть на руїнах смерти. З цих руїн наче з гробів перед нами воскресає минуле життя.
Коли ми повернемось думкою своєю у віки майбутні, що інше й там ми побачимо, як не безпереривне вмирання, як не царство смерти. Але ми зовсім не цікавимось тим, як люди і всі тварини й після нас будуть гинути, вмирати, а як вони будуть жити, як перемагатимуть смерть, як удосконалюватимуть життя. Та навіть і початок світу людина уявляє собі не від смерти, а від життя вічного, від Бога, бо смерть не може створити життя, смерть і творчість взаємно протилежні. І кінець світу ми уявляємо не як перемогу смерти, а як перетворення старого на нове, як подолання смерти життям, «щоб Бог був усе в усьому» (1 Кор. 15. 28).
Отже, хоч факт воскресіння наш розум якби цілком покриває фактом смерти, але той самий розум рішуче відкидає від себе ідею смерти, знищення і покриває її ідеєю воскресіння, відродження, перемоги життя над смертю. Але кожна ідея людська не може залишатись лише в думці, вона вимагає свого здійснення, так би мовити, втілення, вимагає стати фактом.
Таким чином, і ідея воскресіння з вимоги того ж розуму мусить стати фактом воскресіння, перемоги життя. 1 цей факт воскресіння, відродження, також невпинно, постійно виникає перед очима людини, як і факт смерти, тільки воскресіння в природі вічно перемагає смерть, з руїн смерти невпинно виникає нове життя і своєю творчістю закриває смерть. Так поверх ріки смерти, що все зносить в безодню віків, все нищить, невпинно тече могутніша ріка життя, що все живить, відроджує, виносить на поверхню життя, і ця невпинна текучість, це повнота життя природи, що вічно перемагає смерть. В низці цієї текучости мусить невпинно текти й перемагати смерть і життя людське.
Але людина ніяк не може задовольнитись тим твердженням, ніби вона є лише звичайне кільце в ланцюгу цієї природної текучости, як це хоче довести т. зв. марксо-ленінська діялектична філософія, що перевернула ідеалістичну діялектику Геґеля на матеріялістичну, невпинну текучість життя матерії. Чоловік не міг би й помітити цієї текучости, як не помічають того інші тварини, як не помічає він свого руху разом з рухом землі, коли б він був лише звичайним кільцем в постійній течії життя природи. Ні, лише тому чоловік помічає цю невпинну текучість, що він розумом своїм підвищується над нею, оглядає її, як щось ціле з початку життя світу до кінця його, оглядає в сяйві вічности. Отже й факту воскресіння людський розум вимагає такого, який би мав всесвітнє і вічне значення і в той же час безмежно підвищився б над звичайною течією життя.
Крім того для людини з її не тільки фізичними, але й духовними моральними прагненнями смерть і воскресіння мають велике й моральне значення. Смерть це є з морального боку гріх, а воскресіння — перемога над гріхом, подолання гріха. Людство «мертве провинами і гріхами» (Єф. 2. 1) завжди прагне й морального воскресіння, єднання з найвищим добром, яке мало б всесвітнє і вічне значення. Це прагнення виявляли й так зв. натуралістичні релігії, що боготворили природу, в яких з відродженням фізичної природи воскресали в їх уявленні й їх боги.
Християнство це предковічне прагнення людности задовольняє в повній мірі своєю наукою, що вічний Бог, абсолютне добро, прийняв на себе природу чоловіка і своїм воскресінням з мертвих вповні й на віки подолав і фізичну і моральну смерть. Цілковита перемога смерти силою воскресіння Христового станеться в останні часи, з руїн старого світу виникне новий світ, нове небо й нова земля (1 Петр. 3, 14), коли має воскреснути з гробу фізично і морально й кожний чоловік, що, як кажуть, є малий світ «мікрокосм», на життя вічне. Початок цього всесвітнього воскресіння, що вимагається й людським розумом, і поклав Христос-Бог фактом свого воскресіння з мертвих, подоланням в Собі і фізичної і моральної смерти. А у Христі, в Його смерті всі люди померли, а в Його воскресінні з мертвих і всі воскресли, бо і смерть і воскресіння Його, як вічного Бога в людській природі, має всесвітнє і вічне значення, навіть для розуму людського.
Браття! Часто приходиться чути в останні часи зухвалі вигуки, що християнство вже віджило свій вік, що воно, як і всяка релігія, вже помирає й померши вже не оживе. Таке твердження є цілковитий абсурд для розуму, а не тільки для віри. Вмирають окремі особи, а ідея вічна, вмирають окремі християни, а християнство житиме до кінця світу. Коли навіть віри поганські, як окремі ідеї не померли, а перетворилися, увійшли в нові витвори життя і в них живуть! Не мало з цих ідей прийняло в себе й християнство, як частки невмирущої праці людства. Як же може померти християнство навіть, як звіт найвищих ідей людства, а не тільки, як відкриття Божества? Може померти, змінитись та чи інша зовнішня форма християнства, церква, а християнство з його наукою про воскресіння і життя вічне, про остаточну й цілковиту перемогу життя над смертю — хиба може воно померти?
Навіть сучасні безвірники, що так урочисто хотять поховати християнство, в дійсности від нього в великій мірі самі живляться, його наукою навчаються, а навіть в їх творах часто можна зустріти не тільки думки, а і текст Євангелії. Ні, не помре християнство з його вічними непереможними ідеями, як би не намагалися його в гріб покласти всякі сучасні нікчемні фарисеї та книжники, а їх самих покриє фактом воскресіння Христового.
А чи вмирає ж, чи зовсім обертається в небуття навіть окрема особа? І то ні — сама фізична смерть не є знищення, бо жадний атом матерії не зникає, а є лише розкладення тілесного організму на первісні елементи, які приходять до життя в інших сполученнях. Тим більше те, що є найвартніше в чоловікові, його, так би мовити, духовний організм не може зникнути без сліду, а мусить жити в іншому сполученні. Коли тілесний організм людини в своїх елементах перемагає смерть, а продовжується в природі, то тим більше мусить перемогти смерть духовна істота людини по своїй природі проста, не складна.
Отже духовно-фізична природа людини, розкладена смертю на свої первісні елементи, мусить перемогти смерть, з’єднатись знов для життя вічного. Христос-Богочоловік своєю смертю і воскресінням це здійснив, і поклав початок воскресінню всіх померших. Так, факт воскресіння Христового стає не тільки предметом віри, а й конечним логічним висновком розуму людського, і не тільки віра, а й розум людський для остаточного заспокоєння мусить визнати той факт, що Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що у гробах життя дарував.
А прагнення моралі? А найкращі почуття? А найвища радість? А найповніша любов? А найбільша цінність життя? Вся ця повнота людського життя і всяка інша своїм конечним ґрунтом і корінем мають безмежно величний факт воскресіння Христового з мертвих. От уже не тільки віра і розум, а і всі почуття людини, вся повнота її істоти мусить з повною певністю виголосити: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що у гробах, життя дарував!» Амінь!
|