Сумнів і невірство з приводу воскресіння Христа — воскресіння рідної Української Церкви(Великдень)
Сьогоднішня євангелія, любі брати і сестри, оповідає нам про ті перші часи воскресіння Христового, коли апостоли не бачили ще воскресшого Христа, коли вони ще цілком були обняті сумом при спогадах про страждання й смерть Христа, коли вони майже втратили надію на Нього, як на Визволителя і Сина Божого. Правда, жінки мироносиці вже благовістили їм, що були коло гробу і не знайшли тіла Ісусового, а тільки бачили янголів, які казали, що Він живий. Але ця звістка тільки ще більш схвилювала апостолів, ще більшим сумом і неспокоєм наповнила серця їх...
І от два з апостолів ідуть в одно село гонів за 60 від Єрусалиму. Чого вони пішли? Чому вже не чекали чим розв’яжеться їхня трівога? Безумовно страшне збентеження душі не давало їм сидіти на місці, воно гнало їх, як то кажуть, в світ за очі, щоб хоч трохи розвіяти тугу серця. І от вони йдуть і розмовляють поміж собою про останні жахливі події, розважають дух свій, але сум темною хмарою все таки їх облягає. Аж от наблизився до них хтось невідомий і питає їх: «Про що ви розмовляєте поміж собою і чого ви такі смутні?» Це запитання здавалось їм навіть дуже образливим. Як можна, щоб цей чоловік не знав про ті події в житті їх Учителя, які цілком їх захопили, або щоб можна було про що інше говорити, а ніж про ці події?
І от вони докоряють свого випадкового сопутника, що Він так байдужий до цих подій, але це був сам воскресший Христос. Він вступив з ними в розмову, в свою чергу докоряв їм на недовірство пророкам, за млявість серця, став доводити їм, що так і повинно було статися, що так і треба було постраждати Христу й увійти в славу Свою. Всю дорогу Христос з ними розмовляв, з’ясовував їм усе писання про Себе, але ученики Його не пізнали. Вже прийшли вони в те село і Він показав ніби хоче дальше йти та вони просили Його, щоб з ними переночував, бо вже вечеріє.
І от тільки, коли вони ввійшли в хату і Христос взяв хліб, благословив, розломив і подав їм, як це Він робив на Тайній вечері, тоді тільки їм відкрились очі і вони пізнали Його, але Він став невидимий їм. Вони зараз же встали і вернулись в Єрусалим до останніх учеників, але й ті вже впевнились, що Христос воістину воскрес і явився Симонові. Чого це ті ученики, що йшли в Емаус так довго не могли пізнати Христа? Він ішов з ними, розмовляв з ними, а вони Його не пізнали. Та ж всього декілька днів тільки пройшло, як вони бачили Христа, чули Його голос, а тепер не пізнають? Від чого це залежало? Безумовно не від Христа, який одверто їм Себе виявляв, а від самих апостолів, від того, що душа їх ще дуже була нахмарена сумом, невірством, сумнівами і тільки згодом, коли хмари цього суму, цього невірства та сумнівів знялись з їх душі, з їх очей, вони пізнали Його, але в той же мент Він став невидимий їм.
Любі брати і сестри! Наша рідна Українська Церква теж переживає зараз перші роки свого відродження, свого воскресіння. І між нашим народом, а найбільш між нашим духівництвом, іде зараз велике хвилювання, сумнів і невірство. Куди іти, що робити? І в той час, коли одні, як ті жінки мироносниці вже цілком повірили в воскресіння нашої церкви, вже осяяні світлом радости і захоплення своїм рідним церковним життям, другі, як ті апостоли в перші менти, ще не вірять, ще хвилюються, ще тільки не сидиться їм, і вони думають, куди їм іти, де розвіяти своє хвилювання і сумніви. Найбільше ще хитаються і хвилюються старі священики. Не дармо вони вважають себе переємниками апостолів, тільки вони переємники не тих апостолів, що вже повірили в воскресіння, а тих, що ще тільки хвилюються сумнівами та невірством.
І от старі священики місця собі не загріють, подорожують то до «мертвої», то до «живої», то до «обновленської» церкви, вже й до української мови й до автокефалії мусять прихилятися, а всетаки української нашої воскресшої церкви не хотять пізнати, чують її голос, а визнати не хотять. Що сказати їм на це? Скажемо їм словами Христа воскресшого: «О нерозумні і кволі серцем, щоб повірити тому, що вже в усіх перед очима»... Але темрява серця їх зовсім безнадійна — вони й в переломленні хліба не пізнають нашої церкви і так помруть обняті сумом, невірством і сумнівами. Чи знайдуть же вони радість воскресіння хоч на тім світі?
Ми ж, браття, будемо радіти й веселитися відродженню нашої святої церкви, бо ми вже побачили «світло істини», те невмируще світло, про яке Христос говорив своїм ученикам перед стражданням: «Ви на світі будете сумувати, але Я знов побачу вас і радітиме серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас. — Амінь!
|