Урочистий в’їзд Христа в Єрусалим, як Творця нового релігійного життя та урочистий вхід нашої Церкви в життя нашого народу(Вербна Неділя)
В сьогоднішню неділю, останню перед Великоднем, ми, любі браття і сестри, святкуємо урочистий вхід Господа Нашого Ісуса Христа в Єрусалим на страждання. Чим же урочистий був цей вхід? Чому ми називаємо його урочистим?
Коли порівняємо вхід в Єрусалим Христа Спасителя з тою урочистістю, з якою звичайно входили в своє царство народні царі, переможці римські, македонські та інші, то яка безмежна різниця в урочистості цих тріюмфів, як їх називали, з урочистістю входу в Єрусалим царя над царями — Христа Бога Нашого? Ті царі в’їжджали в свою столицю після перемоги на розкішних колісницях, що вся в золоті, на вогненних конях, дорогу собі стелили тисячами трупів, побитих на війні, поливали ріками крови людської... Навколо їх легіони війська з усякою зброєю, а за ними в кайданах сотні полонених-невільників. Це була дійсна урочистість, дійсний тріюмф, вона наводила страшенний жах на весь нарід.
А яка ж була урочистість входу Христа в Єрусалим? Він їхав на ослиці, що дали для Нього якісь селяни, а ззаду біг ослючок; люди стелили по дорозі Йому одежу свою, віття з дерев... Не тільки ніякого тріюмфу, ніякого жаху не викликав у народі цей вхід, а й малі діти не боялись, тішились, славлячи Христа. Та й вхід цей мабуть найбільш зацікавив дітей, дорослі може осторонь тримались. Тому й про нас, що зустрічаємо сьогодні Христа, в церковній пісні співається, що ми, як ті діти, з віттям дерев у руках співаємо хвальні пісні Христу.
Яка велика різниця в урочистості! Але от про ті царські всенародні тріюмфи давно вже забули люди і лише історія згадує про них, як жахливі жорстокі події минулого, а скромний по свойому зовнішньому вигляді вхід Христа Спасителя не тільки не забувається, а пригортає до себе щораз більше людности, дає християнам щораз більшу утіху. Урочистий вхід Христа в Єрусалим був бідний своєю зовнішністю, але безмежно багатий своїм внутрішнім змістом. От цей внутрішній зміст Христового входу, що має вічне значення і робить цей вхід вічно життьовим, — зовсім закрив собою ті величні з зовнішнього боку входи в столицю земних царів, які зараз же старався забути нарід.
В чому ж цей внутрішній зміст? В тому, що Христос ішов в Єрусалим, як Сам говорив, не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити і дати душу свою за спасіння світу. Христос ішов у Єрусалим, не як перший владика вселенної, а як останній слуга її. Ні каплі крови людської не пролив Христос своїм входом, ні одної душі чоловічеської не загубив, а лише Сам ішов, як жертва за гріхи світу. Урочистий вхід Спасителя в Єрусалим тим найбільш величний, що він має не політичне, а релігійне значення. Коли б він мав політичне значення, про нього давно б вже забули люди, як забули вже про історичні входи різних політичних царів і владик світу. А як він має релігійне значення — визволення душі людської, тому він вічно близький для цієї душі і ніколи не забудеться, поки люди будуть дбати про свою душу.
Любі браття і сестри! Багато є ворогів і нашої Української Автокефальної Церкви, що хотіли б придушити її життя. Це вороги-прихильники старої слов’янської церкви і вороги всякої церкви. Ті й другі ширять різні наклепи на нашу церкву, але сходяться в одному, найбільш безглуздому і чорному наклепі, кажуть, ніби наша церква не є релігійна, а політична організація, кажуть конкретно, ніби наша церква то є петлюрівщина, то є українська контрреволюція і цим хотять навести на нашу церкву різні підозріння. Це є темний злочинний наклеп на нашу церкву. Ми добре знаємо, що ідеали політики скоро міняються, а ідеали релігії вічні. Який же змисл заміняти вічні ідеали Божі змінливими хитрощами політики? Ми добре знаємо, до чого принизила себе стара російська церква іменно тим, що вона тісно зв’язала себе з політикою російського самодержавства. А ще краще ми повинні знати те, що Христос сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Іоан 18, 36). Коли про це слово забула стара російська церква, та майже і всі церкви світу, то одним з головних завдань нашої церкви є повне відокремлення церкви від держави, цебто від усякої політики й в ідеї і в життю.
Отже нехай твердо запам’ятають собі і старе слов’янство і нове обновленство і сучасне безвірство, що коли вони не вільні в своїх принципах від тої чи іншої політики, то нехай же не скидають зі слабої голови на здорову, нехай не обвинувачують в тому Українську церкву, в чому самі винуваті. Отже прилюдно заявляємо, що ніякої політики ні петлюрівської, ні іншої, наша Українська церква не провадить, бо її завдання безмежно вищі від усякої політики, як і завдання Христа на землі були безмежно вищі від усякої земної величности. Безумовно, і Христа багато Його сучасників не розуміло, вважали Його за звичайного царя і навіть урочистому входові Його в Єрусалим на страждання надавали політичного значення, проти волі Христа. Так само може й тепер дехто хотів би надати нашій церкві політичне значення.
Проти таких, Всеукраїнський Церковний Собор 1921 р. ухвалив ясне і не двозначне правило: «змішування церковного життя з державним є переступом волі Христа і Його заповітів... Хто вносить в устрій і життя церкви частки примусу поневолення клясового, національного панування, той повинен бути виключений з церкви, коли не покається». Як церква, яка стоїть вище від будь-якої політики, наша Українська церква вже через те є суто революційна в смислі безумовно тільки релігійному. Бо що є революція? Це є визволення, це є шукання правди, боротьба за правду. В сфері політичній ця боротьба приймає іноді жахливий крівавий характер, але в сфері релігійній нічого подібного бути не повинно. Революція в сфері релігійній є визволення душі людської, визволення народу від неправди віку цього тільки в спосіб слова і братерського єднання.
В цьому відношенні наша церква є більш революційна, ніж яка друга, і безумовно і стара слов’янська і нова «Обновленська» і «діяльна» українська, в порівнянні з Українською Автокефальною в релігійному відношенні, є контрреволюційні вже через те, що останні дві «обновленська» і «діяльна» виставляють себе в політичному відношенні революційними, а нашу Українську церкву намагаються виставити, як політично контрреволюційну. Змішування релігії з політикою, що в данім разі роблять «обновленська» і «діяльна» церкви, це і є контрреволюція. Величезний здобуток сучасної політичної революції це є відокремлення церкви від держави і наша Українська Церква на цьому революційному здобутку твердо і щиро стоїть і буде стояти...
В зв’язку з обвинуваченням в політиці нашу церкву, обвинувачують ті ж самі, цебто, обновленська, діяльна та безвірна церкви, в другому пугалі сучасних часів — в шовінізмі, цебто в тому, що ми своєю церковною працею утворюємо ніби то національну ворожнечу і в цьому відношенні називають нас «петлюрівщиною» ті несвідомі або злочинні люди, для яких все українське є разом з тим і петлюрівське. Але ніякого шовінізму наша Українська церква не утворює. Безумовно, вона будує своє життя на національному народньому ґрунті, бо церква є народ, громада вірних, і дійсна Христова цеоква ніякою іншою й не сміє бути, а тільки народньою. Але єднаючи в Христове братерство свій нарід, Українська церква ні в якім разі не сіє в ньому ненависти до інших народів. Вона відкидає панування одного народу над другим, одної церкви над другою, одних верств громадянства над другими і вже через те стоїть вона за волю українського народу, за можливість виявлення ним всієї повноти свого народнього життя. А що не все українське є й петлюрівське, цьому вже Українська церква добре навчила і обновленців і безвірників і навіть тихонівців, бо всі вони вже взялись за українізацію...
Любі брати і сестри! І в час урочистого входу Христа в Єрусалим були деякі, що бачили в Ньому політичного, другі національного вождя і може меншість зустрічала Його, як творця нового релігійного життя — життя вічного. Але й політичні й національні мрії цього входу давно відпали, осталось вічно живе релігійне розуміння Його. Отже і наша Українська Автокефальна Церква в наші часи провадить урочистий вхід в життя нашого народу. Вона єднає наш нарід в ім’я Христа не для того, щоб панувати над ним, а для того, щоб послужити йому, а коли буде на то воля Божа, то щоб віддати себе на страждання за спасіння рідного народу.
Прославимо ж Христа Спасителя, що йде на страждання за спасіння світу, і в час Його хрестних мук будемо Його благати, щоб і нашій святій церкві Він допомагав, і думати і страждати для спасіння і життя нашого рідного народу. — Амінь!
|