Віра і жертва(5 Неділя Великого посту — Євр. 9. 11–14)
Браття! Цей святий піст, перш ніж потішити нас світлим Христовим Воскресінням, приведе нас до хреста Христового, дасть нам побачити Його тяжкі страждання, Його розп’яття на хресті, Його смерть, похорон, Його саможертву за людей, одним словом дасть нам побачити те служіння Христове, яке дало право ап. Павлові в сьогоднішньому читанні з його послання до євреїв назвати Христа первосвящеником для майбутнього добра, добра вічного і звершеного, що не кров’ю жертвенних тварин, а Своєю власною кров’ю, і не руками людськими збудованій в скинії, а в Самому Собі здобув нам вічне викуплення; а нам дає привід для бесіди про жертву взагалі з її священством і храмом, як осередком усякої віри.
Віра, як релігійне почуття, це є виявлення спілки людини з Богом, відношення людини до Бога. А осередком усякої віри є жертва з певними особами, що її приносять, — священиками-жерцями, і з певним місцем, де її приносять, храмами. Жертва властива кожній вірі, сама найпримітивніша віра майже тільки й виявляється принесенням жертви Богові; жертва така ж предковічна і всесвітня, як і сама віра. Значить, потребу приносити жертву Богові викликали природні релігійні почуття душі людської.
Які саме почуття? Перш за все почуття своєї вини перед Богом, заспокоєння своєї совісти перед Ним. В душі кожної людини є свій внутрішній суддя — совість. Вона неухильно слідкує за життям людини, свідчить, що добре, що зле. Яка б не була дика й зіпсована людина, яка б не була примітивна й зіпсована совість, вона все ж в кожної людини є і своєю мірою цінить всі її вчинки. Совість не даром називають голосом Божим в людині. Бог є найвища міра людських вчинків, найправдивіша, найсвятіша. Інакше людина й уявити собі не може Бога. Яке б не було примітивне й зіпсоване уявлення добра, правди, святости в людей, все ж люди в найбільшій мірі відносять це до Бога, а себе вважають грішними, недобрими, неправдивими в порівнянні з Богом, почувають за свою негідність вину перед Ним і викупляють цю вину жертвою.
Але чому ж людина за свої негарні вчинки почуває себе винною перед Богом? Тут ми стикаємося з другою природною і невідмінною властивістю людини: вона сама хоче і прагне бути богом, сама прагне досягнути божого звершенства, і тому всякий ухил від цього ідеалу вважає вже своєю виною перед Богом. Христос Спаситель, коли казав людям: «будьте звершені, як і Отець ваш Небесний звершений є» (Мат. 5. 48.), ап. Павло, коли закликає людей «одягнутись в нового чоловіка, створеного по Богу в праведности і святости правди (Єф. 4. 24) — висловили, безумовно, природні й найістотніші прагнення людини — досягнення Божого звершенства.
В який же спосіб людина найпевніше може досягти Божого звершенства? Це теж є загальне предковічне почуття людей, що підносить людину до Бога, та таємнича межа її життя, яка називається смертю. От чому найдавніша віра людей є, кажуть, вшановання померших батьків, як богів. І це вшановання предків є в деякій мірі властивість усіх вір. Але людині й це земне життя надто дороге, а смерть, страшна, і мало таких людей, що добровільно відважились би на таку саможертву, як припинення свого життя, хочби й для досягнення по смерти стану Божого. Людині хочеться ще за цього життя приподоблятись до Бога, найти спосіб досягати святости й заспокоювати совість в разі всяких ухилів, викупляти своє життя на землі позбавленням життя інших. От ці складні релігійні почуття людини, ту загальну потребу всіх вір, зветься жертвою.
І це зовсім не випадково, що найдавнішими й найзагальнїшими жертвами Богові від людей були теж люди. Замість себе люди приносили в жертву інших людей: переможці своїх переможених ворогів, пани своїх рабів, чоловіки жінок, батьки дітей, щоб догодити Богові. Так на протязі багатьох віків цілі гекатомби, цілі мільйони людей гинули на вогнищі, як жертва Богові за гріхи людські, як подяка Богові за перемогу, чи інше добро та для виблагання того чи іншого добра.
Згодом на вищих ступнях життя люди замінили жертви з людей жертвами різних тварин. Так і євреям закон Мойсеїв наказав замість первенців з народу, приносити в жертву Богові первенців ягнят. Замість крови людської теж цілими ріками проливалась на жертівниках кров тварин. З розвитком загального життя народів ускладнявся й розвивався й їх релігійний обряд, утворились цілі касти священиків-жерців для принесення жертов на чолі з первосвящениками, почали будуватись величні храми, де містились жертівники й постаті богів, утворювались урочисті свята, і вогонь на жертівниках з димом від жертв ніколи не вгасав.
Але хоч яка безліч людей і тварин гинула на жертівниках, як жертва Богові і заспокоєння совісти людської, все ж ці жертви не могли цілком задовольнити ні Бога, ні людей. Цим жертвам недоставало головної ознаки повного задоволення — недоставало звершенства, безмежности, всесвітности, цілковитої святости. І люди, що помирали на жертівниках, такі ж були грішні, як і ті, що їх приносили за свої гріхи і не могли дати повного заспокоєння й задоволення, хоч скільки їх приносилось; бездушні тварини, хоч брались непорочні, але це була непорочність лише тілесна, і кров їх могла лише тіло очистити. І первосвященики, що приносили ці жертви, такі ж були грішні, як і інші люди, також помирали і родились, тому й їх принесення мало лише тимчасове й незвершене значення, й мусіли завжди приноситись, ніколи не припинятись. І храми при всій їх величности мали всеж лише тимчасове й місцеве значення, лише для певного місця і народу.
Крім того обставини релігійного обряду, особливо у поганських народів, були дуже низького морального рівня, відповідно до морального низького уявлення поганами своїх богів, помагали в обжорстві, пиянстві, розпусті, і не тільки не мали в собі жадних ознак святости, непорочности, а навпаки, жертви поганські ап. Павло називає служінням бісам, «чашею і трапезою бісовською» (1 Кор. 10. 21). Звичайно, що й з боку святости, непорочности людські жертви ніяк не могли задовольнити й піднести сумління людей.
Але в глибині людської душі завжди жевріла мрія, і щодалі все більше прояснялась, особливо в пророків старого заповіту, що зійде колись на землю Бог в людській природі й віддасть Себе на жертву за гріхи світу, що Він просвітить людей істинним розумінням Бога, і Сам буде святий і непорочний, і людей навчить Нового заповіту, напише його не на кам’яних дошках, а на серцях людських, і тоді настане для людей щасливе життя в спокою совісти й побожности, в мирі з Богом, бо Його жертва матиме вічне і безмежне значення.
І от Христа Спасителя ап. Павло й визнає Первосвящеником майбутнього добра, цебто вічним Первосвящеником, що вічно живе, і жертва, Ним принесена, має вічне значення, а не тимчасове, як жертви Старого заповіту, що були лише прообразом Його. В жертву Христос приніс не кров тварин, а Свою власну кров, що цілком очищає і душу і тіло людини, і ця жертва раз принесена здобула людям вічне викуплення, і з кров’ю Своєю Він увійшов не в храм людьми збудований, а зійшов на небо, як рівний з Богом, і тому жертва Його має всесвітнє необмежене значення. А своїм життям і наукою Христос показав Себе вільним від усякого гріха, не бісам служив, а «Духом Св. приніс Себе непорочного Богові». Тому й жертва Його має всі ознаки звершенства і цілком очищає совість нашу від мертвих діл.
Браття! Ми не будемо зараз торкатись того таємного, містичного значення, яке має жертва Христова для нас, що в Нього віруємо. Всі таємниці нашої віри безвірники вважають бабськими забобонами. Нехай вважають — це діло їх совісти й затуманення духовного. Але ми звернемо увагу на те велике моральне і соціяльне перетворення життя людей, яке утворила Христова жертва вже тут на землі. Христова жертва цілком заспокоює людську совість раз на завжди і тому касує потребу всяких інших жертв. Після жертви Христової зовсім непотрібні вже стали жертви з людей, бо жертівна смерть Бога безмежно вартніша, ніж коли б усі люди з початку до кінця світу були принесені в жертву.
Жертва Христова раз на завжди скасувала вже потребу принесення в жертву тварин та інших речей, бо кров Христова перед Богом на небі безмежно вартніша, ніж кров тварин та інші жертви в храмах земних. Після жертви Христової звільнена совість людини від усяких жертв, як викуплення за гріхи, розбиває старі дохристиянські кайдани, що обмежували з усіх боків життя людське й виводить його на безмежний простір в прагненні до звершенства.
Безмежна святість, непорочність Христової жертви звільняє совість людей й від тих меж аморальности й рабства діяволу, в яких потопали віри поганські, від мертвого формалізму віри єврейської й відчиняє над людьми небо морального піднесення. Християнство й від усяких моральних пут звільняє людей і виводить на волю до найвищого самоудосконалення. Отже жертва Христова не тільки на небі, а й на землі між людьми і в душі людській утворює той рай, що про нього Христос сказав: «Царство Боже у вас всередині» (Лук. 17. 21), і ап. Павло сказав: «Царство Боже є праведність, мир з Богом і радість у Св. Духові» (Рим. 14. 17).
Браття! Сучасні керівники життя завзято беруться утворити свій рай на землі без Христа, без Бога, без душі, в авреолі матеріяльного добра. І які страшні гекатомби людей гинуть на жертівникові цього бога-мамони! Мільйони загинули й гинуть в морі хвиль після війн. А скільки жертв забрала зміна ладу капіталістичного на соціалістичний! Які гекатомби розстрілів, жертв голоду, заслання, тяжких пригод! Який моральний занепад пригнітив людність!
Отже, від чого Христова жертва звільнила людей, в ще тяжчі кайдани забило їх змагання за рай земний без Христа. Правда, й ап. Павло завважує, що всякий новий заповіт не може бути без жертв, без крови (Єв. 2. 18). Але ж те море крови, що пролито на жертівник здобуття земного раю, чи дає воно заспокоєння совісти, чи дає радість і спокій, чи рівняє з Богом? Чи ж можна сподіватись, що хоч будь коли, хоч не в повній мірі це дасть? Ні, тут безнадійність навіть і в будівничих земного раю.
Станемо ж, браття, під світлий прапор хреста Христового, освятимось Його Божественною жертвою. В ній і тільки в ній знайдемо мир з Богом, спокій совісти, святість і радощі життя. Амінь!
|