Богоборство і боротьба за Церкву(На 5-ту Неділю Великого посту)
«Ось ми йдемо в Єрусалим і Син Чоловічеський буде відданий первосвященикам і книжникам і осудять Його на смерть і видадуть Його невірним і знущатимуться над Ним і битимуть Його і оплюють Його і вб’ють Його і Він на 3-тій день воскресне». Так ще заздалегідь передвіщав Христос своїм ученикам про свої страждання, смерть і воскресіння. Але чому ж саме все це повинно було статись в Єрусалимі? Чого саме Єрусалим, а не інше яке місто мало бути місцем такого знущання і смерти Христа, а разом і Його воскресіння? Адже ж Єрусалим, це найбільш святе місто на світі, і здавна співають, що Бог перебуває на Сіоні, що Він живе в Єрусалимі. Чого ж це найсвятіше місто, місце особистого перебування Божого, мусіло бути місцем найгіршого приниження і смерти Сина Божого?
Такий уже, браття, непереможний закон розвитку людського поступу, його духовного життя, що де найбільше відчувають Бога, там найбільше й борються з Богом. Хоч Бог, як каже ап. Павло, «недалеко від кожного з нас, бо Ним ми живемо і рухаємось і існуємо», але Він нам «невидимий, Його треба шукати» (Діян. 17, 27). І ті, що найпильніше шукають Бога, найчастіше й збиваються з правдивого шляху, блудять і зневір’яються у своїх шуканнях. Отже, де найбільше побожности, релігійних шукань, там найбільше й богоборства. Безумовно, найбільше захоплений релігійним життям був завжди народ єврейський, але він був разом з тим і найбільш богоборний народ.
Уже перший єврейський патріярх Авраам, «отець віруючих», нераз змагався з Богом. І коли мали загинути Содом і Гомора, Авраам завзято змагався з Богом проти загибелі цих міст; нераз до Бога звертається з питанням з приводу того, що немає в нього сина. А його внук патріярх Яків, той просто вже боровся з Богом, як пише св. Письмо, і навіть перемагав Його, тому й одержав від Бога ім’я «Ізраїль» — богоборець. І через усю свою бурхливу історію народ єврейський і шанував Бога більше від усіх народів і боровся з Богом, зневажав Його теж більше, ніж інші народи. І всенародні свята утворював, всенародню урочисту присягу своїй вірности Богові, і в самому храмі свому ставив ідолів, їм служив, Бога забував; високо підносився в своїй релігійности, але також низько падав у своїй зраді, і його найкращі царі — Давид і Соломон — є найтиповіші зразки і цього піднесення й цього падіння.
Але в цій віковічній боротьбі, в тому саме, що вся історія єврейського народу звелась до боротьби або за Бога, або проти Бога, в цьому богоборстві єврейський народ так зміцнив і загартував своє національне духовне обличчя, навіть свій народній побут, що дійсно від людей став непереможний, і навіть, як його патріярх Яків, самого Бога переміг своїм талмудом, «переказом старших», так би мовити, забронирував себе від Бога, «зневажив заповіти Божі» (Мар. 7, 9), поставив себе на місце Бога. Так уся предковічна богоборна історія єврейського народу наче навмисне вела його до тої остаточної боротьби з Богом, яка трапилась в Єрусалимі на Голгофі. В особах своїх первосвящеників і старших, тут єврейський народ уже отверто став на боротьбу з Богом, уже на життя, чи на смерть, і ніби переміг Його, «руками невірних прибив Його до хреста і вбив» (Діян. 2, 23).
Але чому ж ця подія мусіла трапитись в Єрусалимі, а не в іншому єврейському місті? Тому, як каже Христос, що «не можна, щоб пророк загинув не в Єрусалимі» (Лук. 14, 33). Це був осередок єврейського релігійного життя, тут був один на ввесь світ єврейський храм, сюди приходили і Божі войовники-пророки і богоборний Ізраїль, тут зосереджувалась і єврейська вченість і родовитість. Отже, тут повинна була дійти свого кінця і боротьба Ізраїля з Богом, тут саме мусіло відбутись і христовбивство. Але хіба ж можна вбити вічного бесмертного Бога? Звичайно ні. І відважившись на це, ізраїльський богоборний нарід лише сам себе загубив, бо Христос на 3-ій день воскрес із мертвих і поклав початок новому вищому життю, зробився другим Адамом, Головою всесвітньої Своєї церкви.
Любі браття і сестри! Ми, християни, в св. Письмі теж називаємось «новим Ізраїлем», а церква Христова «Єрусалимом небесним». І це ставить і християнський світ в таке ж відношення до Бога, в якому був колись і народ єврейський. Шукання Бога в християнстві, в зв’язку з великим поступом загального життя, повинні бути ще далеко більші й настирливіші, ніж це було в єврействі. А тому й богоборство в християнстві повинно набути ще далеко більшого напруження і змістовности та навіть і найбільшого приниження і знущання над Богом, бо де боротьба, особливо проти Бога, там усі засоби пускаються в діло. А Христос, Христова віра, цієї боротьби не боїться. Христові вона навіть приємна, як ознака безупинного поступу людства в його духовному житті. «Вогонь прийшов Я кинути на землю, сказав Христос, і як Я хочу, щоб він уже запалав» (Лук. 12, 49). І сам Христос лежить на падіння і вставання багатьох і як ознака суперечок» (Лук. 2, 34).
Отже не богоборство, не шукання Бога, а байдужість, пасивна покірливість найбільш противна Христу. «Ой, коли б ти був, каже Він, або холодний, або гарячий. А коли ти ні холодний, ні гарячий, а тільки теплий, то виплюю тебе з уст Моїх» (Відкр. 3, 15).
Браття! Часи завзятого богоборства, запеклої боротьби з Богом насунули зараз і на нас, у нас отверто й безсоромно провадиться те, про що казав колись Христос ученикам: «Ось ми йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий відданий буде невірним і насміхатися будуть з Нього і знущатися над Ним і оплюють Його й катуватимуть Його». Надходить Великдень, і ці знущання минулими роками ми бачили — це антирелігійні вистави, лекції, нарешті всенародні процесії, «карнавали», на яких з нечуваною безсоромністю і блюзнірством по вулицях, площах, коло церков творились найогидніші знущання над Христом у святу ніч Його воскресіння. Безперечно, для нас християн це щось жахливе й погане. Але ми мусимо бути свідомі і знати, що знущання над Богом з боку людей це є найбільше знущання їх над самими собою, а для Христа ці знущання і навіть смерть на хресті, це є вславлення, і коли люди найгірше кепкують у свому богоборстві, тоді найголосніше лунає слово Христове: «Нині прославився Син Чоловічеський і Бог прославився в Ньому» (Ів. 13, 31).
Безумовно, повна розумна покірливість Богові, визнання Його серцем і розумом, це було б найкраще, це було б справжнє райське життя на землі. Але тут цього не може бути, тут вічне невпинне шукання Бога, а де шукання, там і боротьба, і навіть Христова церква на землі зветься «войовнича», вона невпинно перебуває в боротьбі за Бога. Особливо, коли вибухне загальний великий здвиг в житті людей і народів, він неминуче мусить відбитись і в їх вірі, релігії, мусить збільшитись тоді й богоборство. Керівники сучасного вибуху зухвало кажуть, що зовсім знищать віру, будуватимуть земний рай без Бога. Це запевне даремна річ, віри не знищать, поки жива душа людини. Але форми виявлення віри зі зміною загального життя звичайно можуть змінятися; в вихрі життєвих змін старі форми можуть зникати, нові утворюватись. Те, що не витримає в боротьбі, мусить зникнути. Те ж, що матиме в собі силу цю боротьбу витримати, ще більше в ній загартується, та Христова віра, про яку в запалі боротьби кричать, що її вже вбито, вона воскресне в новому ще кращому сяйві.
І в цьому вічному перетворенні на краще — все життя церкви Христової на землі і віри в Богочоловіка-Христа. Бо, коли Бог в особі Христа став чоловіком, об’єднався з людським життям до всіх його глибин, Він мусить переживати з людьми і всі кризи людського життя. Але Христос став чоловіком залишаючись і Богом і Його непереможна сила в усіх найтяжчих крізах і в найгіршому знущанні над Ним завжди виявиться в сяйві воскресіння, оновлення життя, поки не настане останнє воскресіння. Але цікаво, що й тепер разом з єврейським народом московському народові — цьому народові-богоносцеві, як його назвали його ідеологи, судилось стати народом-богоборцем, може найбільш зухвалим і диким... А зрадливий український народ в московськім ярмі теж за ним потрапляє...
А де ж той християнський Єрусалим, в якому мусить постраждати Христос? Це є церква на чолі зі своїми архиєреями та книжниками. От саме тут з лицемірства цих князів церкви, їх байдужости, канонічного змертвіння і гризні за панування в церкві, за зміну Христа в церкві своєю пихою, будується та Голгофта, що на ній мусить потерпіти всякі знущання і розп’яття і смерть Христос. Це саме ці первосвященики й книжники і тепер віддали Христа на знущання невірних своїм прислужництвом «князям світу цього».
Любі брати і сестри! Як же ми повинні ставитись до цього знущання над Христом, як стояти при цій Голгофті? Безумовно, як християни, ми ні на хвилину не повинні втрачати віри у всемогутність Христа, в те, що із цієї боротьби Він вийде переможцем у світлі свого воскресіння. Але з цього богоборства ми мусимо винести науку про оновлення форм церковного життя. І якраз головну підставу для цього оновлення дає Христос в Євангелії, коли каже: Хто з вас хоче бути старшим... (Мар. 10, 42-45). Отже за що мусить бути наша боротьба в церкві? За знищення панування і князівства в церкві, за братерство і волю всіх у Христі. Нехай же боряться з Богом богоборці, а ми будемо в церкві боротися зі світом, щоб усунути з церкви все те, що від світу увійшло в її устрій і життя. — Амінь!
|