Боротьба апостольських преємників за перше місце в Церкві(5-та Неділя Великого посту)
«Ви знаєте, що ті, кого називають князями народів, панують над ними і старші їх правллять ними, а між вами нехай цього не буде, а хто хоче у вас бути старшим, нехай буде вам слугою і хто хоче у вас бути першим нехай буде всім рабом» (Мрк. 10, 42-44).
Так відповів Христос Спаситель двом своїм ученикам, Яковові та Іванові, коли вони стали прохати в Нього, щоб Він так зробив, щоб один праворуч Його, а другий ліворуч Його сів, коли Він увійде в свою славу. Коли ж це могло бути? Безумовно тільки після того, як Христос до дна вип’є чашу страждань, коли Він воскресне з мертвих, коли в славу Його заснується свята церква Його, якої Він буде Головою, тоді тільки в цій Христовій церкві, в цім небеснім царстві, може бути розподіл місць, де кому сидіти в славі Христовій.
Ось тут Христос і застерігає своїх апостолів: Глядіть же, щоб в Моїй церкві, в вашім християнськім братерстві не було того, що є звичайним в земних царствах, щоб не було між вірними церкви князів та панів та правителів. Цього ні в якім разі не робіть! Ні, навпаки, хто тоді захоче бути старшим, нехай буде всім слугою і хто захоче тоді бути першим, нехай буде всім рабом.
І не тільки Христос це говорив, Він і всім життям Своїм показав чим повинен бути в Його царстві той, хто хоче бути до Нього найближчим, хто хоче займати в ній місце праворуч, чи ліворуч Його. Він — Бог істинний, Цар неба і землі, як останній раб народився тут на землі, не мав собі тут навіть такого притулку, який мають птахи та звірина (Лук. 9, 58). Він жив на землі не для того, щоб Йому другі служили, а для того, щоб самому всім служити і віддати душу Свою за спасіння людей.
Чи дійсно ж пам’ятають християни, члени церкви Христової, ці найбільш яскраві і виразні заповіти слів і життя Христового? Чи пам’ятають їх, хоч ті перші та старші в церкві Христовій, що проголосили себе переємниками апостолів, що приставлені до найбільшого служіння церкві, до її будівлі? Вся історія церкви Христової майже з самого початку її і до останніх часів відповідає на це питання теж дуже яскраво і виразно. Вона свідчить, що цього одного з найбільш головних заповітів Христа про устрій Його церкви, Його братерства на землі, щоб не було в церкві, в царстві Божому, так як в державах, в царствах земних, не тільки не додержували, а якраз навпаки стали робити в церкві те саме, що робиться і в державах. Як в державах царі володіють народами і князі панують над ними, а різні царедворці та підніжки князів товпляться в їх палатах, гнуть перед ними спину, але зате своїх підданих гнуть в три погибелі, те саме ж якраз настало і в церкві.
І тут єпископи — ці переємники апостолів всіма силами намагались сісти один вище другого, кожний намагався стати князем церкви, щоб гнути та топтати нижчих від себе. І коли хочете знати, чим найбільше захоплювалась т. зв. ієрархія, цебто християнське священство в минулому, то це була боротьба між керівниками за власть у церкві, боротьба за те, де кому сісти в царстві Христовому. І вже навіть не про те йшло змагання, кому сісти праворуч, кому ліворуч Христа, ні де там — ішла боротьба за те, кому сісти замість Христа, кому бути головою церкви, вже й Христа заходились зіпхнути, а замість Нього сісти, — Тобі, мовляв, Христе, небо, а на землі ми вже замість Тебе будемо царювати. Отже, коли ці християнські ієрархи є дійсно переємниками апостолів, то вони є переємники тільки Якова та Івана тих часів, коли вони викликали проти себе правдиве обурення останніх апостолів.
Між цими переємниками несвідомого владолюбства двох апостолів, Якова та Івана, найвищу владу дістали собі теж два — папа римський та патріярх царгородський. Але вони не задовольнились уже, як апостоли, Яків та Іван, тільки тим, щоб сісти праворуч та ліворуч Христа в Його вселенській церкві. Ні, кожен з них хотів сісти на місце Христа, хотів зробитись єдиним «вселенським» головою церкви, і от цілими віками вони тільки про те й дбають, щоб один одного зіпхнути з першого місця. В цьому полягає вся їх боротьба і ворожнеча, а замість зброї один одного вони проклинають, один на одного анатему проголошують.
Безумовно, для цієї впертої боротьби за перше місце в церкві, їм потрібні допоможці, потрібне військо. І от вони це військо гуртують — це є підлегле їм духівництво. Папа римський це своє військо, своє духівництво, вимуштрував на військовий лад, заборонив навіть одружіння своїм ксьондзам, щоб ніщо вже не відривало їх від служіння йому. І дійсно католицьцке духівництво уявляє з себе величезну папську дружину, цілком загартовану для боротьби, — для боротьби безумовно не за Христа вже, а за римського папу. Вам відомі «єзуїти», що хоч називаються іменем Ісуса, але всяко підбивають людей під покору «святому престолу», цебто папі римському. З цим військом папа дійсно досяг найвищого місця в католицькій церкві, сів, прямо кажучи, навіть не праворуч, а на місце Христа, чи як він сам каже, став намісником Христа на землі.
Царгородський патріярх своє духівництво не так уже добре вимуштрував, він не мав відваги заборонити йому одружіння, відірвати його від сім’ї, від того народу, серед якого воно жило. Хоч в його розпорядженні було багато монахів, що «зреклись світу», але східні монахи далеко не були такі дотепні в справі звеличання свого патрона, як західні. Тому, хоч він зберіг собі назву «вселенський», але на рівне з ним місце в церкві стали претендувати інші патріярхи, між ними й московський, і при кожному патріярхові духівництво було тим військом, що змагалось за свого владику. Таким чином в боротьбі апостольських переємників за перше місце в церкві постійну участь брало духівництво. Це ті царедворці і прислужники своїх владик, що перед ними гнули спину, тремтіли, а зате самі поміж собою завзято гризлися, де кому сісти коло свого владики в славі його. Отже Христос сказав своїм апостолам: Нехай в церкві не буде так, як в державі: а їх преємники зробили в церкві якраз так, як і в державі, ще навіть гірше.
А народ? А миряни? І з народом в церкві було те ж саме, що й в державі. Як в державі, так самісінько і в церкві. Народ і в церкві був такою ж, як і в державі, безправною масою, яка повинна була тільки коритися начальству, під яке його підбило і в підлеглости якому його тримає те, чи інше військо. А де ж братерство? Де Христове служіння? Де та протилежність устрою церковного в порівнянні з державним, про яку заповідував Христос? Про все це між князями церкви не було й розмови. Навпаки, католицьку церкву римський папа зробив державною, а православну керівники її зробили слугою держави. А де ж церква Христова? Де братерство вірних? Церквою Христовою, власне кажучи, залишився тільки безправний в ній народ, а все духівництво з його владиками, церковне служіння проміняло на державне панування.
Великої боротьби між римським папою та царгородським патріярхом зазнала в старі часи і наша Українська церква. Папські ксьондзи-єзуїти стали поратись і на нашій Україні, відбивати людність нашу від православної віри. Але тут трапилась велика відміна: «За євангеліє правди, за темнії люди» одностайно став сам наш український народ, утворив з себе братство, вигнав від себе і своїх владик, що намагались ним панувати і став вільною Христовою церквою. Але не зогляділась наша церква, як з півночі з царським військом прийшов ще один преємник апостолів, що сперечались за владу в церкві — московський патріярх і опанував нашою церквою аж до останніх часів, бо панував він над нами силою російського царя.
Дякувати милосердному Господу наша церква знову діждалась волі, визволилась з під влади московського патріярха. Залишилось лише на Україні патріярше військо — старе духівництво. Воно, або ще щиро служить старому панові патріярхові, або шукає нового пана. А наша Українська церква проголосила і вводить в себе всенародньо-соборноправний устрій, в нашій церкві, всі вірні — чи то єпископ, чи то священики, чи то миряни — мають рівні права. Ми іменно в своїй церкві згадали і рішуче повернули до виконання того заповіту Христа, щоб в церкві не було так, як в державі, щоб не було панування, а тільки щире служіння, щоб пастирі церкви не були владиками та начальниками, а щоб були слугами свого народу, бо тільки тоді церква буде дійсною церквою Христовою, тільки тоді в ній буде дійсна Христова благодать, коли в житті церкви буде переведено заповіт Христа: «Князі народів панують над ними і старші правлять ними, а у вас нехай не буде так, а хто хоче з вас бути старшим, нехай буде всім слугою і хто хоче бути першим нехай буде вам рабом».
Чому ж до нашої церкви не приєднуються старі єпископи та духівництво? Тому, що вони цього заповіту Христового найбільш бояться, найбільш йому противляться. З заповіданою Христом апостолам всенародньою соборноправністю в церкві вони ніяк не хотять погодитись. Вони згідні прийняти Христову благодать, як ознаку панування над народом. Христос дає свою благодать, бо й сам Він прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб самому послужити і дати душу свою за спасіння всіх. Якою ж благодаттю старе духівництво панує над народом? Безумовно не Христовою, а державною.
Ми ж, любе братерство, наша свята Українська церква, твердо будемо пам’ятати і щиро переводити в життя заповіти Христові про рівність і братерство в церкві і благодать Христова буде з нами. — Амінь!
|