Божа клятьба і християнська надія(4 Неділя Великого посту — Євр. 6. 13–20)
Браття! Чим більше ми наближаємося до свята світлого Воскресіння, тим більше ми повинні захоплюватися християнською утіхою і надією, що є найясніше світло в темряві нашого життя. І св. апостоли в своїх посланнях завжди підносять перед очі християн надію християнську, як найпевніший і непохитний якор спасіння серед темних пригод і досягнення небесного царства. Зокрема в посланні до євреїв, доводячи велику перевагу Христової віри над єврейською, ап. Павло має останньою метою зміцнити в християнах надію на здійснення Божих обітниць у Христі. Верхом закону Мойсеєвого було первосвящеництво Арона та його потомків з їх скинією, жертвами, обрядом.
А ап. Павло проти законного первосвященства Аронового та його потомків, що й самі були люди немічні, грішні, народжувались, помірали й ні самі себе й ні тих, що за них приносили жертви, не могли піднести до неба, зробити звершеними — виставляє безмірно вище первосвящеництво самого Христа, не по закону Мойсеєвому, а по чину Мелхиседековому, цебто, як єдиного, вічного первосвященика і царя по персональному заклику Божому, що вічно перебуває і гріха в Собі не має, що Його скинія це небо, а Його жертва, це Він Сам, що з своєю кров’ю зійшов на небо і сів по правиці Бога і з Собою підніс до неба всіх християн.
Наочною, так би мовити, ознакою переваги первосвяшеництва по чину Мелхиседековому над первосвящеництвом по закону Мойсеєвому, ап. Павло вважає те, що первосвященики закону Мойсеєвого постали без клятьби, а Христос, первосвященик по чину Мелхиседековому, з клятьбою, бо сказано: «Клявся Господь і не пожалує: Ти є священик по вік по чину Мелхиседековому» (Пс. 109. 4). Але тут апостол натрапив на питання: Ким же клявся Господь? Бо люди, щоб покласти край своїм суперечкам, клянуться звичайно, чимсь більшим від себе. Звичайно, для людини найвищою клятьбою є клятьба іменем Божим. Але Бог третьою заповіддю Мойсеєвого закону заборонив євреям призивати ім’я своє даремно, цебто в справах не Божих. Євреї тому уникали клятьби іменем Божим, а клялись іншими вищими від себе речами: небом, землею, Єрусалимом, храмом і т. ін.
Ким же міг поклястися Бог, що вищого від Нього нічого немає? На розв’язання цього питання, апостол пригадує з Біблії випадок, де ясно сказано, ким клявся Бог. Це було за життя єврейського патріярха Аврама, коли Бог, щоб найкріпше запевнити його в невідмінности Своєї обіцянки, що від нього намножиться великий народ, сказав: «Мною Самим Я клянусь!» (Бут. 22, 16). Отже, не маючи нічого більшого від Себе, Бог клявся Самим Собою. Патріярх Аврам з великим терпінням і покорою ждав здійснення цієї обітниці, і вона справді здійснилась, хоч уже не за його життя. Вищої, більш невідмінної і певної клятьби, що обіцянка здійсниться, запевне бути не може, ніж клятьба Божа самим собою.
Бо й саме слово Боже без клятьби вже є завжди правдиве, певне і невідмінне. А коли ще Бог своє певне, невідмінне слово та ще стверджує клятьбою, Самим Собою, своєю всією найнепереможнішою істотою, то ці дві речі — слово Боже і Його клятьба — мусять відкинути абсолютно всякі сумніви й хитання в здійсненні Божих обітниць. В данім разі Божа обітниця з клятьбою відносилась до Христа, що Він має бути вічний первосвященик і цар на небі і на землі. І ця обітниця вже здійснилась відносно самого Христа, і Він Сам по воскресінні свідчив про Себе: «Дана Мені всяка власть на небі і на землі» (Мат. 28. 19).
Але Христос одержав усю владу по чину Мелхиседековому, цебто став первосвящеником і царем по вік і ввійшов у саму середину, цебто, в саму найсвятішу частину небесної скинії, подібно до того, як первосвященик Старого Завіту входив в земній скинії за завісу у святе святих, — Христос, цю владу одержав не лише для Себе. Ні, Він є лише предтеча, цебто перший, що досяг такого звершенства; слідом за Ним мають увійти туди і всі Його вірні послідовники. Отже, слово Боже і Його клятьба в здійсненості обітниць Його відносно Христа і саме вже здійснення їх у Христі, це вже є таке тверде й невідмінне запевнення в здійсненні і над нами Божих обітниць, що надія на них, це для християн мусить бути тим непохитним якорем нашої душі, що певно приведе нас до того вічного небесного пристановища, до якого попередником нашим увійшов уже Христос.
Браття! Мова ап. Павла про клятьбу Божу, як доказ найбільшої певности й невідмінности обітниць Божих християнам у Христі, безумовно має свою рацію, але вона ставить перед нами питання, яке завжди хвилювало християн: Чи можна вживати клятьбу християнам, чи ні? Власне це, навіть не є питання, бо Христос ясно і безумовно заборонив усяку клятьбу, сказавши: «Нічим не кляніться. Слово ваше нехай буде: так, так: ні, ні. А що більше від цього, те від лукавого» (Мат. 5. 34-37). Але мало християн є, що пильнують цієї заборони. В більшості! ж християни мало на неї зважають, життьова звичка в них перемагає і клятьба в їхніх розмовах часто лунає. Св. Іван Золотоустий у всіх своїх знаменитих промовах з приводу образи царських постатів, тільки до того й нахиляє своїх слухачів, щоб вони не клялись, та мабуть і він не зовсім припинив серед них клятьбу. Але клятьбу християни вживають не тільки в приватних розмовах, а і в офіційних церковних і державних стосунках, і навіть присягають на тому євангелії, що ним ясно заборонена клятьба, посилаючись на слова ап. Павла про клятьбу Божу і людську. Але ж ці слова ап. Павла про клятьбу, чи касують вони, чи можуть касувати ясну Христову заборону клятьби? Запевне ні в якому разі. Про Христову заборону клятьби нагадує ап. Яків і словами Христовими вмовляє християн: «Перш за все не кляніться, брати, нічим» (Як. 5, 12). Безумовно, знав про Христову заборону клятьби і ап. Павло, що сам про себе свідчить, що одержав благовістя «не від чоловіка, а через відкриття Ісуса Христа» (Гал. 1. 12.).
Отже й слова ап. Павла про клятьбу в посланні до євреїв, зовсім не можуть вважатися, як дозвіл християнам клястись. Коли апостол для своєї мети згадує про клятьбу між людьми, то не як заповідь, чи дозвіл, а просто як звичай, не як те, що повинно бути, а як те, що звичайно буває. Тим більше клятьба Божа Самим Собою, як ознака невідмінністи Божих обітниць, не може бути зразком для людей, що не мають сили для здійснення своїх обітниць. Христос, що знав писання (Ів. 7. 15) і другим казав: «Досліджуйте писання» (Ів. 5, 39), знав безумовно, що Бог клявся Самим Собою, але людям сказав: «Не кляніться нічим!» Отже слово ап. Павла про клятьбу ніяк не пособляє Христової заборони клястися. Для Бога клятьба Самим Собою є ознака невідмінности Його слова, а для чоловіка клятьба чимсь більшим від себе є перш за все неповага до самого себе. Отже єдина гідна християнина ознака запевнення своїх слів це є: так, так, ні, ні, а більше цього — від лукавого.
Для чого ж ап. Павло вжив такий сильний спосіб запевнення християн, як клятьба Бога Самим Собою? Для того, щоб якнайкріпше зміцнити в душах християн надію на вічне життя і царство на небі. Бог, каже він, тому й клявся Аврамові Самим Собою, запевняючи його в здійсненні своїх обітниць про походження від нього великого народу, щоб показати, нам християнам, що є нащадками Аврама, «новим Ізраїлем» невідмінність своєї волі, щоб ми мали непохитну надію на здійснення обітниць Божих у Христі і нею втішались, на неї покладались, за неї хватались, як за якор твердий і певний, що своїм тілом увійшов уже в саму середину неба, куди попередником нашим уже ввійшов Христос.
Отже на небі, там наше вічне царство і священство, там усе наше життя. Це на небі. А на землі? Тут муки, біди, пригоди. Якор наш глибоко й непохитно ввійшов у небо, а земля, це є безодня морська з її хвилями, вітрами, негодою, де люди страждають, гинуть, потопають. Але чим більше хвилюється море земного життя, чим більша загроза є в ньому потонути, загинути, тим міцніше християни повинні триматись за свій непохитний якор, свою християнську надію і нею втішатися; ніякі земні хвилі її не в силі похитнути.
Цей апостольський заклик триматися християнської надії, особливо в часи апостольські, влучний був для єрусалимських християн. Єрусалим тоді був самим осередком хвиль життєвого моря, там усе клекотіло, збирались туди євреї з усього світу, насувались леґіони римського війська, готувалась для євреїв жахлива загибель, уже нависла та «велика туга, як провіщав Христос, якої не було від початку світу й до цього часу» (Мат. 24. 21.). В 64 році писав апостол своє послання, а в 70-му, все це сталось. Це було фактичне скасування єврейського первосвященства, остаточна руйнація храму, конечна загибель єврейської надії на своє царство. Але в цих жахливих хвилях стояв непохитно якор християнської надії, впираючись в недосяжне ні для яких земних хвиль небо, де вже попередником християн є Сам Христос — вічний первосвященик і цар.
Браття! Море життя і зараз від краю до краю надто неспокійне: Здіймаються високі хвилі невірства, сумніву, потоп усяких земних досягнень, а з ними й труднощів життя, намагається все собою покрити, темні хмари матеріялізму зовсім закривають від людей небо, здається наче доходить здійснення свого провіщення Христове, що «буде на землі туга між народами й заколоти, коли зашумить море й здіймуться хвилі й омертвіють люди від страху й дожидання того, що прийде на всесвіт» (Лук. 21. 23).
Але наша християнська надія, цей якор нашого спасіння, і для нас має своїм ґрунтом небо, попередником нашим в ньому — Христа Спасителя, цей якор недосяжний ні для яких хвиль, непохитний ні від якого шуму морського, в ньому наша утіха і захист від усіх пригод земного життя, в ньому найкращий спосіб заспокоєння світу. От чому і для нас апостольське твердження християнської надії має повну свою рацію. Отже чим більше хвилювання житейського моря, тим міцніше будемо, браття, триматись за якор християнської надії, єдиний засіб спасіння не тільки на небі, а й на землі, за словами Христа: «Коли почне це діятись, тоді випростуйтесь і підійміть голови ваші, бо наближається визволення ваше» (Лук. 21. 28).
Браття! Сьогодні у нас свято Благовіщення Пресв. Діви Марії, коли Бог ще ясніше, ніж клятьбою своєю Аврамові, виявив надвічну свою таємницю про народження на землі Сина Свого в образі чоловіка, коли Син Божий стає Сином Діви. Отже те, що для Аврама було далекою обітницею, для нас християн стало дійсністю. Аврам за довге терпіння, каже апостол, обітницю одержав. Будемо ж і ми. браття, довготерпеливі й непохитні і нехай радісне Благовіщення буде для нас провісником світлого воскресіння. «В терпеливості вашій придбаєте душі ваші» (Лук. 21. 19). Амінь!
|