Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Про християнську молитву
(Молитва церковна)

Минула наша бесіда була, браття, про молитву християнина, як найкращий засіб християнського виховання своєї душі, утворення в ній царства Божого, що дає найвище заспокоєння в Богові при всяких пригодах життя. Але царство Боже не є лише певний настрій душі кожного християнина. Царством Божим Христос часто називає і свою церкву, цебто християнське братерство, бо ті ж властивости царства Божого — праведність, спокій і радість у Св. Дусі, — що постійною молитвою мусять бути утворені в душі кожного християнина, ще в більшій мірі повинні стати властивістю всієї Христової церкви, всього братерства, щоб райські квіти, зрощені молитвою в душі християнина, дали багатий урожай і повне здійснення в житті братерства. А до здійснення цього братерського життя у Христі, великим засобом є молитва церковна. Отже, наша бесіда сьогодні буде про молитву церковну.

Потреба церковної молитви часто теж викликає сумніви у християн. Навіть ті, що визнають потребу приватної молитви, часто байдуже або й негативно ставляться до молитви церковної, кажучи: досить християнинові вдома помолитись в неділю, чи свято, а нащо ще ходити до церкви? Я вже помолився вдома і з мене досить. Що такі думки надто поширені між християнами, про це свідчить і те сумне явище, що і в нас парафіяни дуже мало відвідують церкву, і навіть на великі свята церква майже порожня.

Але, браття, відкидати потребу церковної молитви це є не тільки сумне, а майже загибельне, як для церкви, так і для самих парафіян нерозуміння. Хто так думає, той неправдиво уявляє церкву, як лише молитовний будинок, а відправу в церкві лише, як певний обряд, цебто, визнає в церкві лише мертву форму, а відкидає живу душу. Але ж церква є перш за все братерство в Христі, а церковна молитва це є найкраще й найприродніше виявлення спільности цього братерства з Христом і між собою. От чому й Христос найбільшої ваги надає братерській молитві: «Істинно кажу вам, говорить Він, коли двоє з вас згодяться на землі про всяку річ про що проситимуть, станеться їм від Отця Мого небесного, бо де зійдеться двоє або троє в ім’я Моє, там і Я посеред їх» (Мат. 18. 19).

А яку велику силу надає спільна братерська молитва кожному окремому братові, про це свідчить спільна молитва св. апостолів. Коли вони одностайно звернулись до Бога з щирою молитвою, то «захиталося місце, де вони зібралися і сповнились усі Духом Святим і промовляли слово Боже з одвагою» (Діян. 4. 24-31). А оскільки природні церковні зібрання християн не тільки для молитви, а й для науки й спільної трапези й спільного задоволення всіх потреб кожного, про це свідчить життя перших християн, коли вони справді почували себе братами, «мали одно серце й одну душу» (Діян. 4. 32). Тоді вони «щодня пробували одностайно в церкві, в науці апостольській, в спільноті і в ломанню хліба і в молитвах, і всі вірні були вкупі і все було в них спільне» (Діян. 2, 42-46).

Браття! Той християнин, що знає лише себе, визнає лише приватну молитву, а про братерство йому байдуже, той не є справжній християнин, той є еґоіст, себелюбець; він руйнує церкву, а не будує, хоч би й який був сам по собі побожний. Хіба не через те церкви християнські по всім світі такі кволі, не дають життя й самі ледве дихають, що в них пригасло спільне братерське життя? Бо християнство невідмінно вимагає спільного братерського життя, і лише в такому житті знаходить своє здійснення Христова і апостольська наука. Отже і приватна молитва християнина лише в спільній церковній молитві знаходить свою повноту, звершенство й закінчення й набуває церковного значення; лише вона робить християнина тим, по слову ап. Петра, живим каменем, з яких будується дім духовний, цебто церква, щоб «приносити духовні жертви любоприємні Богові через Ісуса Христа» (1 Петр. 2. 5).

Отже, браття, не зневажайте молитви церковної, щиро кладіть себе в будівлю церкви, а не в те сміття, що від будівлі відкидається, і лише тоді те царство Боже, що ви його утворите в своїй душі приватною молитвою, знайде для себе найтвердіший ґрунт і безмежне поширення, коли все братерство з’єднає його і в молитві і в житті. Царство Боже, що утворюється в нашій душі приватною молитвою, є, як каже апостол, праведність, спокій і радість у Св. Дусі. Але яке воно хитке й нестале, коли не здобуде собі певности і непохитности від церкви в її молитві. Наша приватна праведність, хоч би як ми її пильнували, завжди заволікається брудом гріхів; а от церква, що її освячено й очищено Христом, завжди свята й непорочна (Єф. 5. 26), і своєю святістю, коли ми в молитві з нею злиємось, покриває в собі наші немочі, і коли наші приватні прохання з’єднаються з церковними «Господи помилуй», «Подай Господи», ми можемо бути певні за Боже змилування над нами.

А спокій душі? Як він надто піднесеться, коли не тільки в душі окремого християнина, а й у всім братерстві утвориться через його одностайну молитву «в спокою серця», через якнайскорішу ліквідацію навіть тимчасового неспокою між братами, згідно слову Христовому: «Коли принесеш дар твій до вівтаря і згадаєш, що брат твій щось має проти тебе, залиш тут дар твій і біжи перше помирись з братом твоїм» (Мат. 5. 23).

А радість у Св. Дусі? Хіба може вона бути повною, коли не з’єднається з радістю всього братерства в спільній молитві? Це відчувають навіть люди байдужі до церкви, що в часи церковної радости, як свята — Різдво Христове, Великдень, — все ж приходять до церкви, щоб радістю церковною піднести і свою особисту. Жаль тільки, що і тут висуваються більш особисті, ніж братерські інтереси. А церковна молитва мусить бути початком і першим виявленням взагалі справжнього церковного життя. Спільність молитви викликає і спільність думки, церковної науки, спільність усіх інших церковних інтересів, взагалі спільність церковного життя.

Браття! Ми є членами всенародньо-соборноправної церкви, ми, як навчає ап. Петро, самі з себе будуємо «дім духовний, священство святе» (1 Петр. 2, 5), тому для нас особливо близька й дорога мусить бути молитва церковна. То в ієрархічній церкві, де миряни є лише відвідувачами церкви, пасивними глядачами та слухачами церковних відправ, там ці відправи для мирян поволі обернулись в пусту нецікаву форму, опустіли й храми від мирян, там церковні молитви зробилися власне молитвами духівництва, як і все життя церковне зосередилось майже на інтересах духівництва, і захолола в недвижности і церква ієрархічна і її відправи...

Ми ж, браття, всі є одностайне, рівноправне перед Богом братерство у Христі, а наші пан-отці є лише наші обранці й поставленці на церковне служіння. Тому й церковна молитва і церковна творчість і всі галузі церковного життя є однаковий для всіх нас інтерес. Ми йдем до церкви не як до мертвого будинку, а як до живого братерства, живого й спільного в його безмежнім обсязі. Ми всі мусимо бути присутні на церковних віправах, не як відвідувачі, а як самі організатори, творці й виконавці цих відправ, щоб принаймні вдихати живу душу в те, що залишилось нам уже змертвілою спадщиною минулих часів.

Та й до якого братерства ми йдемо? З яким в молитві єднаємось? Ап. Павло каже християнам: «Ви приступили до Сионської гори й до міста Бога живого — до тьми янголів, до громади перворідних на небесах написаних і до духів праведників звершених і до Судді всіх Бога й до Посередника Завіту Нового — Ісуса» (Євр. 12. 22). Отже і в нашій церковній молитві спільно з нами молиться до Судді Бога і Голови церкви Ісуса громада янголів і всіх святих; з нами разом вони підносять молитви і за всіх живих вірних і за всіх померших, бо й вони живі у Бога і за весь світ. От якої безмежности, повноти і сили досягає церковна молитва, і як важливо християнинові з’єднувати з нею і свою приватну молитву.

Запевне, церковна молитва по самій своїй суті мусить бути значно складніша, ніж молитва приватна. Коли приватна молитва може обмежуватись думкою, настроєм серця, то молитва церковна мусить виявлятись і зовні — в слові, в науці, в співах, в зовнішніх ознаках віри, як каже ап. Павло: «Навчайте себе самих псальмами, гимнами та піснями духовними, співаючи та виграючи в серцях ваших Господеві» (Єф. 5, 19). Коли приватна молитва в душі мусить бути постійною, не вимагає ні місця, ні часу, ні певного порядку, то молитва церковна вимагає і певного місця для зібрання вірних і певних часів зібрання й порядку молитов, чи співів і нарешті керівників і виконавців відправ.

Звичайно, всі ці зовнішні ознаки церковної молитви мусять мати й історичну й морально-догматичну й естетичну вартість, і тут безмежні обрії молитовної творчости і окремих братів і всієї церкви. От ця творчість складає той церковний обряд, що є найвиразнішою і найдорожчою ознакою єднання всіх братів в одну церкву, єднання церкви минулих віків з сучасними, і як усяка творчість виявляє в собі певні національні риси, вироблені або й вистраждані народом в часи його боротьби за своє життя, в часи його релігійного й національного піднесення. От чому церковний обряд дорогий і близький для кожного народу, що себе поважає й за своє бореться. Отже і для нас українців наш церковний обряд є невід’ємна частина нашого національного життя і як такий, мусить викликати великий інтерес до себе і з боку національного.

А для нас, браття, що нас з усіх боків заливають могутні чужо-родні впливи, — байдужість до свого церковного обряду, до церковної молитви, — це є й злочин проти свого національного життя і боротьби за нього. Але, як найголовніша вага приватної молитви є утворення царства Божого в душі християнина, так і найбільша вартість церковної молитви в моральному збудуванні церкви, в утворенні царства небесного в її житті. От чому й церковні молитви часто закінчуються виголосом: «Пресв. Богородицю і всіх святих спогадавши, самі себе і один одного і все життя наше Христу Богові віддамо». А для кожного окремого християнина участь в церковній молитві надзвичайно збільшує і в його душі праведність, спокій і радість у Св. Дусі.

Браття! Наші часи, особливо в нашій землі, надто комерційні і навіть від молитви хотіли б бачити конкретну наочну користь. Чи є ж вона? Безперечно! Життя людське завжди було і буде надто складне, тяжке, нервове, — виснажує людину, вимотує з нього душу, звідусюди біди, турботи, пригоди, неприємности; майже немає людей нервово здорових, всі втомлені, затуркані, питають собі ліків, шукають заспокоєння, тихого куточка, де б можна відпочити. Шукають і не знаходять. Бо де ж найти спокій людині й ліки від турбот, коли вона в своїй душі скрізь з собою своє лихо носить?

Але, браття, є ліки, є засоби заспокоєння, є тихі куточки найбільш дійсні й випробовані, що не тільки морально, а й фізично оздоровлюють людину. Це є молитва. Отці пустельники, не дивлячись на тяжкі зовнішні умови життя, в які вони себе ставили, звичайно доживали до глибокої старости — до сто років і більше. В чім секрет їхнього довголіття? В тім, що вони постійно перебували в молитві: Душа їх була повна найвищого спокою. Не даремна віра християн, що щира молитва святим перед їх образами оздоровляє не тільки душу, а часто й тіло чоловіка. «Нехай же у всьому молитвою і благанням з подякою об’являються прохання ваші перед Богом і мир Божий, що вище всякого розуму нехай хоронить серця ваші й думки ваші в Христі Ісусі» (Фил. 4. 5). — Амінь!