Христос-Первосвященик і чин Мелхиседеків(3-тя Неділя Великого посту — Євр. 4. 5, 14–6)
Ця неділя Великого посту призначена, браття, для особистого поклоніння хресту Христовому, а апостольське читання з послання до євреїв з’ясовує первосвященицьке служіння Христа, що полягало в розп’ятті Його на хресті за гріхи світу. Ап. Павло називає Ісуса, Сина Божого, великим первосвящеником, чи архиєреєм, що пройшов небеса і відносить до Нього слова Божі в псальмі: «Ти є священик по вік по чину Мелхиседековому» (109. 4).
Обрядові установи це найголовніша частина Мойсеєвого закону; і сам Мойсей і євреї найбільше їм віддавали уваги, і все релігійне життя євреїв, це було виконання цих обрядів. А головним виконавцем богослужбового обряду був у євреїв первосвященик-архиєрей. Місцем для виконання цього обряду Мойсей з Божого веління збудував скинію за зразком, що йому показано на горі Синаї, за первосвященика настановив брата свого Арона, і в його роді це служіння переходило від батьків до синів, а богослужбовий обряд складався головним чином з принесення жертв.
От ця скинія, ці жертви, це первосвященство — це були головні підвалини єврейської віри, і ап. Павлові, що мав на увазі всебічно освітлити перевагу християнства над єврейством, зовсім не можна було минути цих трьох стовпів, на яких стояло єврейство. І він справді присвячує їм майже половину свого послання до євреїв і схиляє й ці стовпи перед Божественною величністю Христа. Єдиним великим і вічним первосвящеником апостол називає Христа, перед яким первосвящеництво Старого Завіту є й «немічне і невжиточне» (7. 19); єдиною вічною й найціннішою жертвою за гріхи є теж Сам Христос, що своїм розп’яттям на хресті «завершив на віки освячуємих» (10. 14), а вічною скинією, що в неї з своєю кров’ю ввійшов Христос, є небо, де «Він, принісши одну жертву за гріхи, сів назавсіди по правиці Бога» (10. 12). Отже все старозавітне, це є тільки «тінь і образ», а здійснення у Христі (8. 5).
Може лише повстати питання, чи знає ж Христос наші гріхи, як первосвященики з людей, чи може Він боліти серцем за наші гріхи, співстраждати їм? На це апостол кілька разів дає ясну відповідь, що Христос для того й прийняв на себе тіло і кров, повну людську природу, назвав людей своїми братами, в усьому став подібним до них, «щоб бути милосердним і вірним первосвящеником перед Богом, щоб очистити гріхи людські» (2. 17). Правда, Христос не мав гріха, як обтяжені власними гріхами єврейські первосвященики, що не тільки за чужі, а й за свої гріхи приносили жертви і маючи свої гріхи могли й чужим співстраждати, але Він обтяжив Себе гріхами всього світу, прибив їх з Собою до хреста і «став для всіх, що слухають Його, причиною спасіння вічного, і тому названий від Бога первосвящеником по чину Мелхиседековому» (5. 9 - 10).
А може ж Христос був самозванець, самосвят, може Він Сам собі засвоїв честь первосвящеництва, а не так як Арон, що був покликаний Богом? На це питання апостол відповідає докладним з’ясованням первосвящеництва Христового по чину Мелхиседековому, до якого закликав Його Бог. Про Мелхиседека Біблія оповідає, що він був цар Салимський, цебто цар миру ї священик Бога найвищого, що він благословив єврейського патріярха Авраама, коли цей вертався з побіди, і Аврам дав йому десяту частину здобутого на війні.
З цих відомостей про Мелхиседека апостол виводить його подібність до Христа. З того, що в Біблії нічого не згадується ні про батьків Мелхиседека, ні про його народження, ні про смерть, апостолу він уявляється, як ніби вічно живе і цим нагадує собою вічного первосвященика Христа. З того, що Аврам прийняв благословенство від Мелхиседека і дав йому десятину з свого майна, апостол виводить, що первосвященство Мелхиседекове вище від Аронового, «бо без усякого перечення, менше від більшого благословляється» (7. 7.) і менший старшому дає десятину. А тут в особі Аврама приймає благословенство від Мелхиседека і дає йому десятину сам первосвященик єврейський Арон, Аврамів потомок.
Але на погляд ап. Павла, Мелхиседек найбільше нагадує Христа тим, що він разом і первосвященик і цар, та ще ім’я мав на наш переклад «цар правди» і по місту царювання Салиму «цар миру». Відомо, що її давні пророки й єврейські рабіни й християни засвоювали Христу-Месії три роди служіння людям — пророцьке, первосвященицьке і царське. Ці три служіння засвоює Христу і св. ап. Павло. Пророцьке служіння Христа, апостол раніш відзначив порівнянням Христа з Мойсеєм, при чому Христос, як пророк остільки вищий від Мойсея, оскільки хазяїн в домі вищий від свого раба (3. 3-6). Мелхиседека ж апостол вважає за прообраз первосвященицького і царського служіння Христа. От в цьому власне й полягає чин Мелхиседеків в прикладенні до Христа, що в Ньому сполучалось в одній особі й первосвящеництво ї царство.
От в цьому була й найбільша перевага Христа, як первосвященика над Ароном, що Він був не тільки вічний первосвященик-архиєрей, а й вічний цар. Цілком зрозуміло, що ап. Павло не згадує одверто про царське достоїнство Христа, хоч це прямо вимагалось його завданням, і він тут міг добре використати не тільки давніх пророків, а й янгола-благовісника, що казав Діві Марії: «Дасть Йому Господь престол Давида Отця Його і царюватиме по вік» (Лук. 1. 32). Але то були часи такого напруженого стану між мріями євреїв про свого власного царя й заходами римського царя затримати їх у своїй неволі, що й маленький одвертай натяк про єврейського царя міг мати самі тяжкі наслідки, як це незабаром і сталося в жахливій руйнації Єрусалиму 70-го року. Зате тим докладніше апостол спиняється на з’ясуванні величності! первосвящеництва Христового, безцінній вартости Його саможертви, відході на небо, як у скинію, і сидінні праворуч престолу, і закликає до непохитности в Христовій вірі й надії.
Браття! «Чин Мелхиседеків», сполучення первосвящеництва і царства, це є персональна властивість Христа Бога і ніяк не може поширюватись ні на кого з служителів Його церкви. Сам Христос, якби маючи на увазі, своє сполучене пророцьке, первосвященицьке і царське достоїнство говорив Своїм ученикам: «Ви ж не звіться учителями, бо у вас один учитель — Христос, а всі ви брати. І отцем своїм не звіть нікого на землі, бо один у вас Отець, що на небесах, і проводирем не звіться, бо один у вас проводир — Христос» (Мат. 23. 8-10). І ніхто з апостолів ні собі не засвоював, ні своїм учням не давав приводу засвоювати чину Мелхиседекового. Вони й самі задовольнялись скромною назвою «раб Христовий» і для своїх послідовників іншої чести, як бути рабами Христовими, не залишали.
Але чин Мелхиседеків ще здавна зривав очі і єпископам церкви, як тільки вони відчули себе архиєреями-первосвящениками, і царям християнським, щоб сполучити в своїх особах і архиєрейство і царство. Уже з перших віків між єпископами пішли змагання за першенство, постали архиєпископи, митрополити, патріярхи і кожен хотів царювати над іншими. І царі в свою чергу прагнули сполучати в собі й єпископство. Уже перший християнський цар Константин Великий називав себе «єпископом зовнішніх справ церковних». З царя Льва Великого християнські царі почали окремим чином приймати миропомазання, і цей обряд канонисти порівнювали з єпископською хиротонією. Царі византійські, московські вважали себе й головами церкви.
Але найповнішого здійснення досяг в християнській церкві цей чин Мелхиседеків в особі римського папи, що став уже справжнім первосвящеником і царем, і як Мелхиседек, цар миру, в свій час благословив в особі патріярха Аврама і первосвященика Арона і царя Давида, так і римський папа засвоїв собі владу благословляти і всіх єпископів на архиєрейство і всіх царів на царство. Правда, папа римський ніколи не здолав бути царем миру й захисником правди. Він увесь час всіма правдами й неправдами, з великою боротьбою захищав свій чин Мелхиседеків, завзято боровся й досі бореться за своє не тільки первосвящеництво, а й за своє царство.
Не даремно римські папи так вперто завжди боролись і боряться за те, щоб мати хоч п’ядь своєї власної землі, і колись то підбили під себе майже всю Італію. Бо що значить цар без своєї землі? Він є не що інше, як полоненик того царя, що на його землі мешкає. От чому, коли утворилась незалежна від папи італійська держава і король італійський відняв від папи всі його землі і саме місто Рим, то папи оголосили себе його полонениками, зачинилися в свому Ватикані і майже 70 років так просиділи. А зараз папа дуже задоволений, що італійський король повернув йому у власність ту частину Риму, де його Ватикан, і папа, хоч цим дуже тішиться, оголосив себе звільненим з полону і хоч на кількох гектарах землі, а все ж царює.
Та, браття, не будемо самі копатись в людських змаганнях на святому престолі Христового служіння людям. Досить уже й цього, щоб ми зрозуміли, до якого жалюгідного стану звели керівники церкви величний «чин Мелхиседеків», коли злочинно почали його засвоювати собі не з Божого поклику, а з власного змагання за першенство на землі. Замість звеличення, ці антихристиянські змагання надто принизили і первосвящеництво і царство. А що найгірше, вони надто принизили в очах людей і церкву Христову і віру християнську. І коли зараз провадяться тяжкі знущання над церквою, над вірою Христовою, то найбільше матеріялу для цих знущань дають усякі цезаро-папизми, папо-цезаризми — ці чини Мелхиседекові навиворіт, що втоптали в землю величні ідеї християнства.
Але все людське, земне — яке воно мінливе, дочасне! Як морські хвилі вітром воно здіймається, як той дим щезає. Яку тяжку, майже всесвітню боротьбу, які жахливі війни в минулому провадили народи для того, щоб здобути для своїх керівників чин Мелхиседеків, пишатись їх первосвящеництвом і царством. А тепер усе це, як дим зникло, минулось і не вернеться. Людська думка тепер скерована в інший бік — як би досягти щастя для найбільшої кількости людей, як би найкраще запровадити правду на світі. Та й тут в здійсненні цих соціяльних мрій, як багато марного, хибного, людського, що великою хвилею здійнялося, а незабаром, як дим зникне. Лише Боже, небесне є вічне, незмінне. Лише Христос є вічний Первосвященик і Цар по чину Мелхиседековому.
Але Він є той Первосвященик, що сказав: «Я душу свою кладу за вівці» (Ів. 10. 14). «Я за них освячую Себе, щоб вони були освячені правдою» (Ів. 17. 19). Христос є той цар, що сказав: «Царство Моє не від світу цього. Я на те народився і на те прийшов на світ, щоб свідкувати істину, і кожен, хто від істини, слухає Мого голосу» (Ів. 18, 37). От ця Божественна любов і правда, це та невичерпна сила, що залишаючись вічною, незмінною, буде до віку зміняти, перетворювати життя людей. Віримо, що лише Христос своєю вічною правдою і любов’ю, дасть новий світлий напрям людському життю, що заплуталось у своїх думках і змаганнях відокремлених від Нього, й особливо в цю хрестопоклонну неділю, прославимо Його первосвящеництво в хресті і царство в воскресінні, і щиро виголосимо: «Хресту Твойому ми вклоняємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо»! Амінь!
|