Дочки Єрусалимські! Не плачте по мені, плачте по собі і по дітях ваших!(На 3-тю Пасію)
Ми вислухали зараз, браття, оповідання св. єв. Луки про страждання Христові. В сумній історії цих страждань св. Лука занотовує один мент, про який не згадують інші євангелисти, а саме: Коли Христос на шляху до Голгофти упав під тягарем хреста, що його Він ніс на плечах для свого розп’яття і з приводу цього счинилась зупинка, — то обернувшись Він побачив багато жінок, що йшли за Ним і плакали. Христос тоді сказав до них: «Дочки Єрусалимські, не плачте по Мені, плачте по собі і по дітях ваших; бо от надходять дні, коли скажуть: щасливі утроби, що не родили і груди, що не кормили; тоді почнуть говорити горам, упадіть на нас і могилам, покрийте нас. Бо коли з зеленим деревом так роблять, то що буде з сухим?»
Браття! Страждання взагалі, хто б не був той страдник, викликає великий жаль у людей. Хоч би це був злочинець, хоч би душогубець, але коли він уже закутий в кайданах, коли ведуть його на смертну кару, та думка, що це життя, хоч злочинне, через кілька годин так жахливо мусить перерватись, що його на віки припинить рука ката, — ця думка надто вражає серце людське, особливо чуле серце жіноче, і викликає ридання і сльози жалю. Так от і за Христом, що Його вели на смертну кару «багато жінок ішло і плакали і ридали по Ньому». От до цих жінок і звернувся Христос. Це були не ті жінки, щирі прихильниці Христові, що прийшли з Ним з Галилеї, услуговуючи Йому, що потім і до гробу Його поспішали з миром. Це були «дочки єрусалимські», може жінки і дочки тих самих книжників і фарисеїв, що вели Христа на смерть.
Це були жінки, що й самі поділяли думки синедріона, що Христос мусить умерти, і присуд Його до смерти, і сльози та ридання викликали в них не любов, не прихильність до Христа, а звичайна жіноча жалісливість з Його тяжкої долі. Дивлячись на нещасного «смертника»-Христа, вони в душі мабуть вважали себе і своїх дітей в порівнянні з Ним щасливими, були певні, що ні їх, ні їхніх дітей така жахлива доля не стріне. От чому Христос звертається до цих жінок не з словами утіхи і заспокоєння, а з провіщенням для них і їхніх дітей ще жахливішої долі. Дочки єрусалимські не плачте по Мені, а плачте по собі і по дітях ваших, що ваші чоловіки на них накликали кару за Мою кров, вигукуючи до Пилата: «Кров Його на нас і на дітях наших» (Мат. 27, 25).
«Бо от надходять дні», жахливі дні руйнації Єрусалиму римлянами, що сталися через 35 років після Христового розп’яття, коли багато з цих жінок та їх дітей ще були живі. От у ці дні щасливими зватимуть тих жінок, що зовсім не мали дітей, вважали б за щастя, коли б гори та могили насунули й припинили їх життя від того страхіття, що не мине нікого з тих, що будуть тоді в Єрусалимі, коли й жахливий голод примусить багатьох жінок їсти своїх власних дітей, коли не вистане дерева на хрести, щоб розпинати тих, що не померли з голоду, не повбивані римським військом.
«Бо коли з зеленим деревом», з Христом, що красою свого життя і овочами своєї науки давав насолоду й утіху людям, так роблять, то що буде з тією безплідною засохлою смоковницею — книжниками та фарисеями, що віддали Христа на смерть, і з тим нікчемним, сухим хворостом-народом єврейським, що з намови книжників кричав до Пилата: «Розпни, розпни Його!» Христос Спаситель сам добровільно йшов на смертну кару, не за свої провини, а за гріхи всього світу. Він казав: «Я душу свою покладаю, щоб знов узяти її. Ніхто не бере її від Мене, але Я сам покладаю її; маю владу положити її і маю владу знов узяти її» (Ів. 10, 17-18). А от ті жінки та їхні діти, що плакали по Ньому та їх одновірці мільйонами загинуть в тяжких муках не з своєї волі, а як останні раби, невільники переможців-римлян.
Христос віддає Себе на страждання і смерть з любови до світу, до людей, щоб своїми стражданнями всіх спасти від страждань, викупити від неволі ворожої. А за що, за чиї гріхи, на чий викуп загинуть ті, що тепер плачуть по Ньому? Христос душу свою покладає за людей, щоб її знов узяти, щоб преславним воскресінням перемогти смерть, дати всьому світові надію вічного життя. А ці, що по Ньому плакали, яку надію, яку останню передсмертну утіху матимуть в своїй жахливій загибелі? Отже, дочки єрусалимські, не плачте по Мені, каже Христос ідучи на смерть, а плачте по собі і по дітях ваших!...
Любі брати і сестри! Слухаючи сумне оповідання про смертну кару Христа, про Його тяжкі страждання і ми проймаємось почуттям жалю, в багатьох із нас сльози на очах. Христос на хресті в терновім вінці, з пробитими руками й ногами, з пробитим боком, закровавлений, зганьблений, між двома розбійниками... Хто не пройметься почуттям жалю до таких мук? Але, браття, ми мусимо прийняти й до свого серця слова Христові до жінок єрусалимських: Не плачте по Мені, плачте по собі і по дітях ваших. І якого народу, після богоборного народу єврейського, більше стосуються ці слова, як не побожного народу українського?
От татарська руїна, коли спльондровано безліч міст і сіл України, починаючи з предковічного Києва і винищено всю людність їх, що може бути більш жалісного, що викликало плач матері України по її сплюндрованих містах, побитих дітях? Не встиг народ наш загоїти ран від татарської руїни, як надійшли цілі віки кримської шарпанини, коли десятки тисяч найкращих синів та дочок України забирано під час набігів татарських в неволю, як полонених ї продавано на турецькі галери й на потіху турецьким пашам. От і тоді в бідної України не висихали сльози по собі і по дітях своїх.
Надійшли дні й польської руїни, коли не вистачало дерева на шибениці в польських панів, щоб вішати тих з нашого народу, що боролись за свою волю і віру. Та й те «благоденствіє», що ним нібито контентували наш нарід московські і польські пани в новіші віки, що інше воно могло викликати в матері України, як не сльози по своїх дітях? Бо це благоденствіє давалось ціною зради своїй церкві, своїй мові, своїй нації. Про це «благоденствіє» — пригніченість рабів, невільників Т. Шевченко гірше плакав, ніж про тяжкі пригоди боротьби за волю. Це в минулому.
А що ж в майбутньому? Які дні надходять для нашого народу? Чи не ті дні, коли скажуть: Щасливі утроби, що не родили і груди, що не кормили. Коли стануть казати горам: впадіть на нас і могилам: покрийте нас? І це тому, що народ наш рідко коли, а в останні віки найменше зеленів своєю волею, своєю силою духовною, найменше сам творив свою історію, а був тим сухим хворостом, що ним усі накидались і робили з ним, що хотіли. А що можуть робити поневольники з своїми поневоленими рабами?
Але, браття, наш народ має одну велику перевагу, що забезпечує його від остаточної загибелі: він є народ християнський, гуртується в свою рідну церкву, що її пекельні ворота не осилять, і поки з душі його ще не викорінили Христової віри, він ще мусить мати певність не тільки в свому житті і спасінні, а і в свому відродженні, воскресінні. Отже, браття, і завжди, і особливо в часи небезпеки найбільше будемо пильнувати своєї церкви, за неї триматись, як за якор спасіння нашого народу, що на морі життєвому виведе його на рівень з іншими народами, хоч і шляхом тяжких страждань та приниження, дасть йому силу самому вільно творити своє життя і за нього душу покладати...
Браття! Плакали запевне дивлячись на страждання Христові не тільки дочки єрусалимські з почуття жалю до страждань, плакали ще більше й дочки галилейські — щирі прихильниці Христові, плакали з любови до Христа, з тої тяжкої туги, що на віки позбавляються свого любого Учителя, що в Ньому вони вбачали і своє власне життя; плакали з почуття своєї безпорадности, що не можуть нічим допомогти Христу визволитись від мук або хоч полегшити їх. До них уже Христос не звернувся з словами докору «не плачте по Мені»..., з предвіщенням для них жахливого майбутнього. Ні, Христос дав їм час виплакати свою тугу, свій жаль і коло Його хреста і коло Його гробу. Але засяявши з гробу своїм воскресінням, Він їм перший з’явився в сяйві слави, першим провістив: Радуйтеся, закликав їх цією радістю запалити і Його апостолів і ввесь світ.
Будемо ж і ми, браття, і своєю думкою і своїми почуттями й цілим життям іти за Христом на Його тяжкому голгофтському шляху, як Його щирі прихильники, послідовники, що від Нього, від Його страждань одержуємо життя і спасіння, і наші сльози в час спогаду страждань Христових нехай будуть слізми жінок мироносиць, що змішували миро любови до Нього з сльозами жалю. А Христові слова до дочок єрусалимських «не плачте по Мені, плачте по собі» ми й до себе мусимо прикладати. Ми знаємо, що Христа повели на Голгофту властиво не книжники і фарисеї, а гріхи світу, що Спаситель страждав з безмежної любови до людей, душу свою покладав і за наші гріхи.
Переживаючи страждання Христові, заглянемо ж перш за все в свою душу, відчуємо тугу, жаль за свої гріхи, очистимо їх щирою сповіддю, причастям Тіла Христового, що за нас ламається, пречистої Крови Його, що за нас проливається, припадемо до Його хреста, що на цю неділю має бути винесений, до Його ран з почуттям суму, жалю за свої гріхи, за своє негідне життя. От тоді ми в час спогаду світлого воскресіння Христового з чистим сумлінням прикладемо до себе і слово Христове до жінок мироносниць: «Радуйтеся!»
А зараз, браття, вславимо пречисті Страсти Христові і незабутнього Йосифа Аримафтейського, що з великої щирости й прихильности до Христа, влаштував Його похорон в свойому новому гробі, з якого засяяло і Його преславне Воскресіння. Амінь!
|