Самотність Христа в останні хвилини Його життя(На 3-тю Пасію)
Любі брати і сестри! Ми тільки що прослухали повість про страждання Христа Спасителя, як їх описує третій Євангелист св. Лука. Які тяжкі муки терпів за нас Спаситель наш. Але ці муки були для Христа ще більш тяжкими через те, що Він же в цих муках був цілком самотним, не бачив Він навкруги Себе ніякого полегшення, ніякої підтримки. От уже в садку Гефсіманському, передбачаючи близькі муки, Він в смертельній боротьбі щиро молився до Отця Свого, піт Його, як краплі крови падає на землю... Але ученики, вони в цей час спокійно сплять... Ледви розбудив їх Христос, каже: «Чого Ви спите. Вставайте, моліться, щоб не впасти в спокусу».
Аж ось іде ще один ученик Юда. Але він на чолі з юрбою воїнів і поцілунком продає свого Учителя... От Христос вже зв’язаний на дворі первосвящеників. Там знущаються над Ним, б’ють Його і на Його ж очах найбільш вірний Його ученик Петро прилюдно зрікається від Нього. Христос залишається й тут самотним в повній владі диких воїнів та жорстоких первосвящеників... Ведуть Його до Ірода, той наглумився над Ним, одяг Його на глум в ясну одіж і відправив до Пилата. Тут вже великий здвиг народу, намовлений первосвящениками вперто кричить до Пилата: «Розпни, розпни Його». І перемогли крики народу і первосвящеників; Христа повели на розп’яття...
І цей останній шлях на землі Спаситель проходить самітним, падає під тягарем хреста. Правда, багато жінок, як каже св. Євангелист, йшли за Ним і плакали. Але й ці жінки своїм плачем ще більш підкреслювали самотність Христа в цей мент. Це були якісь чужі єрусалимські, для Нього невідомі, жінки. Вони плакали не через те, що вони були близькі до Христа, розуміли й любили Його, а плакали просто з своєї жіночої жалосливости. От через що Христос обернувся до них і сказав: «Дочки єрусалимські, не плачте по Мені, а плачте по собі і по дітях ваших». Самотність свою Христос почував навіть в той страшний мент, коли Його прибивали до хреста. «Отче, прости їм, молився Він, бо вони не знають, що роблять»...
От Христос вже висить на хресті, вже кінчається в муках, але й тут яка жахлива самотність. Його тяжкі хресні страждання викликали тільки ще більший порив глуму та глузування над Ним. Насміхались над Ним і єврейські старшини, кажучи: «Інших спасав, нехай же тепер спасе Себе, коли Він є Христос, обранець Божий». Глузували над Ним і воїни, приступаючи до Нього і підносячи Йому оцет... Навіть один з розп’ятих з Ним розбійників, при власних смертельних муках найшов у собі нахабство поглузувати з Христа, кажучи: «Коли Ти є Христос, то спаси Себе і нас». Це тяжке явище, що навіть один з розп’ятих з Ним, якому залишилось кілька годин до смерти і той не виявив остільки принаймні чемности, щоб не поглузувати з такого же, як і він, страдника, підлило останню краплю в чашу тієї жахливої самотности, яку почував Христос з самого початку своїх страждань. Йому вже здавалось, що й Сам Отець небесний залишив Його на самоті, серед страшних мук, і Він виголосив: «Боже Мій, Боже Мій! Нащо Ти Мене покинув»...
Але не всі покинули Христа в Його муках, не залишив Його в цей мент на самоті Отець небесний... Яким полегшенням Його тяжких мук, яким єлеєм на Його смертельні рани явились ті слова, які залунали з хреста другого розбійника. Цей теж тяжко мучився, але в час своїх мук він виявив не глум над Христом, а велике співчуття Йому і щиру віру в Нього. Він звернувся з словами докору до свого товариша: «Чи ти ж Бога не боїшся, коли й сам на те засуджений? Та ми ж по правді, бо достойне по ділах наших приймаємо, а цей ніякого зла не зробив».
І, звернувшись до Ісуса сказав: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш Ти в царство Твоє». Яким ясним променем на темній хмарі мук і самотности Христа були для Нього ці слова розбійника з Ним розп’ятого. В останній мент Свого життя Христос побачив, що Він не самотній, що не залишив Його й Отець Його небесний, що вклав в душу розбійника такі слова віри й співчуття. І, пообіцявши розбійникові, добре розсудливому, райське життя, з вдячним почуттям полегшення душевного Христос в останнє здихнув з словами: «Отче, в руки Твої віддаю дух Мій» — віддав дух Богові...
От з цими словами співчуття мукам Христовим, з цією молитвою добре розсудливого розбійника і ми, браття, звернемося до Христа Спасителя в час спогаду Його страждань, щоб ці страждання полегшите, прийняти й на себе долю Його страждань, щоб з Ним воскреснути до райського життя, бо Христос і тепер на землі в тяжкому ворожому оточенні, в сумній самотности. І тепер Його оточують, майже завжди оточували самозадоволені, горді первосвященики, дикі воїни та темний одурений народ. Але хрестом своїм, своїми стражданнями Христос отримав велику перемогу над цією темрявою світу цього. Тепер з Ним страждають, щоб з Ним і воскреснути велика кількість Його вірних слуг. З Ним постраждали потім, щоб з Ним воскреснути і ті апостоли, що Його були залишили самотнім в час Його страждань. З Ним страждала, Йому співчувала, до Нього зверталась з молитвою безліч мучеників, святителів, подвижників, з Ним страждає, щоб з Ним і жити Його свята церква.
І ми, українці, і наша Українська Церква — хиба й ми не уявляємо своїм минулим життям того розбійника, що був розп’ятий з Христом. Це ж про наш народ, про нашу церкву казав Т. Шевченко, що його щоденно пилати розпинають, морозять, шкварять на вогні, — а який тепер світ настав? І наш народ, що його зпоконвіку Пилати розпинають, і він тепер поділився: Одні, як той, що був розп’ятий ліворуч Христа і самі мучаться, але над Христом знущаються разом з тами, що Його розпинають, ціною знущання над Христом хотять здобути ласку собі тих, що розпинають Христа їх. Але ми, що єднаємось в свою рідну Українську церкву, ми будемо уявляти собою того, що розп’ятий був праворуч Христа, звернемося з щирою молитвою до Нього: Пом’яни нас, Господи, коли прийдеш Ти у Царство Твоє!
Але церква наша, що з Христом страждає, силою Христовою й воскресає, відроджується до нового вільного життя. Поки стане вона з Христом в раю небесному, вона ще тут на землі силою Христовою повинна утворити небесне царство, дати нашому народові те Христове життя, яке було б найкращою утіхою, найбільшим щастям для нього на землі. І всі ми, браття, вірні і будівничі своєї рідної Української церкви, будемо уявляти з себе, як каже св. ап. Петро, «живе каміння» нашої церкви, будемо з себе будувати оселю Христову, будемо приносити духовні жертви приємні Богові через Ісуса Христа (І Петр. 2, 5). От коли ми своєю церковною працею звернемо на себе ласку Христа, коли ми не словами тільки, а й життям своїм будемо брати участь в стражданнях Христа, будемо співчувати Йому, полегшувати Його самотність, Його тяжкі муки, — тоді й ми почуємо від Нього радісні слова: «Сьогодні будеш зі Мною в раю!» Амінь!
|