Віра, як природна властивість чоловіка(В 2 Неділю Великого посту — Євр. 1. 10–14, 2. 1–3)
Браття! Наша мова сьогодні буде про віру, як природну властивість людини, якою вона найбільше відрізняється від усіх інших земних тварин. Дослідники св. Письма завважують, що в ньому ніде не дається жадних доказів необхідности віри для чоловіка і тих істин, які складають зміст віри, істин існування Бога, душі і її безсмертя, бо справді, коли віра в Бога є природна властивість душі людської, то яка може бути розмова про докази існування й необхідности цієї властивости?
Крім віри, природно властивий душі чоловіка ще розум, і в той час, як вірою чоловік безпосередньо сприймає як бездоказову істину те, що вона дає, розумом чоловік досліджує, всякими доказами доходить домагається осягнути те, що дає йому віра, і навіть до існування Бога він доходить не тільки вірою, а через дослідження розумом Божих створінь, як свідчить ап. Павло (Рим. 1. 20).
В сьогоднішньому читанні він відзначає ще одну приниципову відміну віри. Це почуття вічности, як протилежне дочасности, почуття незмінности, як протилежне мінливости. В той час, як розум копається в тому, що проходить, виникає й зникає перед його очима, віра безпосередньо підносить чоловіка в вічність і незмінність, що їх розум не може в собі й збагнути.
Ці ріжні уявлення, розгортаючись далі, сприймаються чоловіком, як створіння світу і його Створитель, природа видима і Бог невидимий. Бог, що вічно творить, є вічний, те, що Ним твориться, є дочасне. Бог вічний є, незмінний, все створене Ним — небеса і земля — є мінливе. Для дослідів розуму приступне лише творіння Боже, а самого Бога вічного й незмінного людині відкриває лише віра. Цю думку особливо яскраво висловила псальма Давидова, виняток з якої приводить ап. Павло: «У почині Ти, Господи, землю заснував і небеса — діло рук Твоїх. Вони зникнуть, Ти ж пробуваєш, і всі як шати постаріють і як одежу згорнеш їх й переміняться; Ти ж той самий є, і літа Твої не скінчаться» (Пс. 101, 26-28).
Ці слова псальми ап. Павло відносить власне до Сина Божого, Господа Ісуса Христа, що про нього й Євангелія свідчить: «Усе через Нього сталось і без Нього нічого не сталося з того, що сталось» (Іоан 1. 3.). З цього власне, що через Сина Божого все створене (1. 1) і починає апостол своє послання до євреїв, щоб довести, що Христос спаситель безмежно вищий від янголів, а тому й закон євангельський вищий від Мойсеєвого. Річ в тім, що самі єврейські рабіни тримались того переказу, що закон на Синаї даний Богом Мойсеєві через посередництво янголів. Цим переказом докоряє Синедріонові єврейському і св. Степан, коли каже їм: «Ви прийняли закон через посередництво янголів та й не додержали його» (Діян. 7. 53).
Отже, коли посередниками Старого Заповіту були янголи, то посередником Нового Заповіту є сам Син Божий, а тому і закон Христовий остільки вищий від закону Мойсеєвого, оскільки Христос, Син Божий вищий від янголів. Христос, Син Божий, є рівний з Богом Отцем, Творець світу, всемогутній, вічний, а янголи це Його створіння, Його слуги, що лише виконують Його волю, волю в ділі спасіння людей. Отже, коли переступ закону Мойсеєвого, що переданий через посередництво янголів, є велика провина, і євреї, що його не додержали, понесли велику кару, то оскільки велика провина недотримання закону Нового Заповіту, що даний через посередництво самого Сина Божого, благовіщений Його самовидцям апостолам з великими ознаками й чудесами і роздаванням Духа Святого?
Християнство, як віра, що має своїм посередником Самого Сина Божого, Створителя всесвіту, цим самим уже є найвища і касує собою не тільки всякі поганські віри, а й саме єврейство з його жертвами. Своїм розп’яттям за гріхи світу Христос, каже апостол, «звершив на віки освячуємих» (Єв. 10. 14). Тому за зречення Христа, чи невиконання Його заповітів, яке апостол називає «вдруге розп’яттям Христа» (6. 6.), не залишається вже жертви за гріхи, каже апостол, а якесь страшне сподівання суду і вогняний гнів, що має пожерти противників (10. 26-27).
Але сучасні часи руба ставлять перед нами питання вже не про те, яка віра вартніша — чи єврейство, чи християнство, чи яка інша, а про те, чи потрібна людині взагалі віра. А багато й безапеляційно наперед вирішають, що віра це зайві забобони, від яких людство мусить звільнитись, щоб вільно жити природним людським життям. Власне для розуму питання про віру таке ж давне, як давній і людський розум, що з природної властивости докопується розумних підстав для всіх явищ природи. Але з усіх явищ природи найбільш трудне для розуміння це саме чоловік. В той час, як в розумінні інших явищ розум людський багато вже досяг, в розумінні того, що є сам чоловік, люди стоять в такому ж стані, як давні мудреці, що найголовнішим і найтруднішим пізнанням, вважали пізнання самого себе. Таємниці природи багато вже людським розумом розкриті, а сам для себе чоловік залишається такою ж таємницею, якою був і кілька тисяч літ тому.
Отже, яке може бути безапеляційне вирішення розуму, що до непотрібности віри для чоловіка, коли сам чоловік для себе ще є нерозгадана таємниця? Такі людські уявлення, як вічність, незмінність, безмежність, духовність, Бог, душа, безсмертя, що становлять зміст віри, а для розуму по суті незрозумілі — як може розум їх безапеляційно чи відкидати, чи приймати, коли вони для нього є недосліджена таємниця? Одно лише людина може своїм розумом дослідити, чи віра є предковічна властивість людини, чи вона є витвір його вже на певних ступнях його життя. І от на це питання людський досвід якраз відповідає, що він не знає такого часу, коли б людство жило ще без віри. Ні тепер, ні в минулому не знайдено народа, який би не мав віри, не підносився до уявлень, що складають зміст віри, хоч би в самому примітивному стані.
Всякі вигадки про те, що віру видумали попи, чи царі, що віру викликав страх, чи несвідомість, запевне зайві не тільки тому, що віра давніша ніж будь які царі, чи попи й незалежна від інших людських почуттів, а й тому, що як би могли всякі міркування, чи почуття людини викликати віру, коли б в самій людині не було вже природного почуття віри, прагнення до таємниць віри? Отже, коли ще ріжні форми віри ми можемо визнати за витвір народів на ріжних ступнях їх життя, то саме почуття віри, те зернятко, з якого ці форми лише й можуть вирости, ми мусимо визнати такою ж природною властивістю людини, як і людський розум.
Але сам по собі розум людський ще не є, так би мовити, останній суддя в справі віри. Життя навпаки дає багато прикладів, що великі дослідники науки були й щирими представниками віри. Розум може викликати в людині лише сумнів в справах віри. Але сумнів веде не тільки до безвірства, а й до ще більшої віри, прикладом чого є ап. Фома. Але віра не є лише якась теорія, розумування. Ні, вона є саме життя і тому, краще ніж розумом, вирішається самим життям. І от життя людей і народів яскраво свідчить якраз про велику вартість і невідємність від життя віри, її перевагу в історії людства.
Коли поглянемо на віки минулі, то що двигало, що керувало життям, що давало певну творчість, певний вигляд життю народа, як не віра? Людей без віри ми ніде не бачимо між керівниками, проводирями, героями, творцями життя, а велика віра — вона й подвигала й на великі діла. Коли безвірство завзято бореться тепер проти віри, воно безперечно має на увазі перш за все віру християнську, як найвищу і звершену, що своїм життям виводить із життя всі інші віри. Тому й ми в захисті життя по вірі маємо на увазі власне життя християнське. І Сам Христос називав себе життям (Ів. 14. б), і апостоли лише життя у Христі називали справжнім життям, життям вічним. І от християнська віра яскраво перетворила життя всіх народів, що її прийняли, і лягла в основу їх життя, дала найкращі зразки дійсного життя, великих подій у всіх галузях, і не даремне кожний народ своє просвічення світлом Христової віри вважає «ерою», найважливішою подією в своїй історії.
Але Христос не для великих світових подій призначив свою науку, а для підвищення й визволення душі людської, що вартніша від усього світу (Мар. 8. 36). А апостол Павло лише життя у Христі називає життям духовним, а життя без віри Христової називає життям тілесним, і ця назва цілком личить і взагалі безвірникам. Бо тому вони й безвірники, що відкидають усе духовне, а визнають лише тілесне. Чим же виявляє себе це життя? Явні діла, тілесні, каже апостол, оце вони: перелюб, блуд, нечистота, розпуста, сварка, ненависть, гнів, суперечка, незгода, заздрощі, пиянство, душегубство... А овощі духа: любов, радощі, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, тихість, вдержливість... (Гал. 5. 19-23). А лише рай в душі може утворити й рай в житті: «Царство Боже у вас всередині», сказав Христос (Лук. 17. 21.).
Звичайно безвірство в своїм завзятті проти християнства кидає в нього низкою всяких закидів та всі вони або зайві або неправдиві. Кажуть: Християнство вимагає терпіння, прощення, звертає увагу людини від землі до неба і цим пригашує боротьбу нижчих клясів за своє визволення й краще земне життя. Але чим же християнство перемогло могутні сили поганства, як не терпінням, прощенням та прагненням до неба? Кажуть, що християнство є вірою вищих клясів, багачів, а не пролетарів. Але це неправда. Саме убогих, нужденних, останніх світу Христос наближає до себе, і саме з нижчих клясів склалися перші християнські церкви, і не вина Христова, що лихі люди Його використовували для своїх земних міркувань.
Закидається християнству і всякими темними подіями в житті східної, західної та інших церков. Але що було, чи є в цих церквах темного, те в них безумовно не від Христа, а від антихриста. Кажуть нарешті: Так, Христос, апостоли навчали доброго. Але чи ж роблять християни так, як вони навчали? От цей закид ми приймаємо і закінчимо свою бесіду щирим закликом до всіх християн: Браття! Будемо жити по вірі, і це буде найпереконливіший доказ необхідности віри в житті людства і передусім нашої віри християнської. Амінь!
|