Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Релігійність Тараса Шевченка
(На Шевченківське свято)

Любі брати і сестри, українці! Чи є між нами зараз більш щира, більш дорога, більш близька для нас душа, як душа великого сина України — Тараса Григоровича Шевченка, яка, віримо, невидимо присутня між нами, що за неї тепер молимось в роковини його смерти? Від цієї душі, як від батька рідного, кожний з нас бажає мати найкращу науку в любові до свого рідного народу, найбільшу підтримку і утіху в свому життю. На цій душі — на її переконаннях, мріях і стражданнях кожний з нас повинен випробувати і себе самого, оскільки він є дійсний, свідомий українець, оскільки він достоєн вважати себе дійсним сином України.

Де ж брав Тарас Шевченко цю велику силу для своєї душі? По чому він випробував свою душу? Візьмемо один з видатних і найбільш сміливих його творів, його «Сон», за який перетерпів він тяжкі муки і каторги. В цьому творі Тарас Шевченко — бідна, самотня людина, недавній кріпак — підняв свій голос проти кого? Проти безмежної величности царя Миколи І., проти великих гір панства, проти тяжких кайданів, що віками кувались на бідний народ. Що ж дало Т. Шевченкові цю безмежну сміливість? Що подвигнуло його, одинокого вийти на боротьбу з владиками світу?

Він сам про це каже в заголовку до цього твору: «Дух істини, якого світ прийняти не може, бо не знає Його і не бачить Його» (Ів. 14, 17). От цей Дух Христовий, Дух істини, як той вогонь горів в душі Т. Шевченка, не давав йому спокою, щоб спокійно зносити неправду людську, цей Дух істини Христової був тим чинником, про якого питав Шевченко: «Чиї тяжкі руки моє серце запалили і мов тую чорну галич думи розпустили?» От цей Дух істини виливав з душі Шевченка ті вогненні слова — слова, які здавались такими необачними, навіть безумними тому світові, який не бачив і не знав тої істини, якою горів, яку розумів Т. Шевченко. «Схаменіться, казав він цим царям — він кріпак — схаменіться, усі на цім світі і царята і старчата Адамові діти!»

От цей Дух істини підніс Т. Шевченка на безмежну духовну височінь — аж до Бога звернутися, Його запитати «чи довго ще на цім світі катам панувати?» Мабуть сказав Господь Тарасові, що вже не довго, бо вмираючи він заповів: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров’ю волю окропіте!» Не пройшло і шістдесят літ після того, як його поховали, а ми вже є свідками, як рвуться віковічні кайдани панування над нашим народом, з яким величезним напруженням народ наш здобуває собі волю, як щиро поливає цю волю, поливає тільки не вражою злою кров’ю, а праведною братньою кров’ю найкращих синів України. І ми бачимо, що в цей величний мент визволення України, душа Т. Шевченка, як він сам це казав, «і лани і гори — все покинула і полинула до самого Бога молитися» за сім’ю велику, сім’ю вільну нову матері України, яку він більш від усього на світі любив...

Любі брати і сестри! Наш батько Т. Шевченко сам свідчить про свою релігійність, сам каже, що Дух істини Христової завжди горів в його душі, і не тільки його твори, а його інтимне життя — його щоденник — свідчить про його високу істинно-християнську релігійність. Який же неправдивий і безсоромний наклеп наводять вороги Христової віри, навіть з українських зрадників, які кажуть, ніби Т. Шевченко був людиною такою ж безрелігійною, як і вони, що ніби то він був безвірником. Як бачите, це цілковита неправда і знущання над чистою християнською душею нашого батька.

Правда, як і передбачав батько Тарас, повстали тепер такі діти України, яким він вкладає такі слова: «Нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я», — і до них батько звертався з таким закликом: «Умийтеся, образ Божий багном не скверніте!» Нехай же ці нерозумні діти, що вже цим багном замастилися, нехай вони не плямлять ним чистої християнської душі Т. Шевченка. А яке тяжке знущання вчинили ці нерозумні діти над святою для всіх дітей України могилою батька Тараса!? Він же все життя своє свідомо ніс на собі хрест Христовий, про який Христос казав: Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною (Мар. 8, 34).

Цей заповіт буквально виповнив Т. Шевченко: він дійсно відрікся від себе, від своєї волі, від спокою, від щастя і за Христову правду ніс хрест страждань заслання і неволі. І от цей хрест, який батько Тарас все життя на собі ніс, його нерозумні діти скинули з його могили... Але не в силі вони скинути той хрест, з яким перейшов батько Тарас на небо до Христа Спасителя, з яким він живе і завжди буде жити в душі нашого побожного народу і нам дав заповіт: «Смирітеся, молітесь Богу та згадуйте один другого, свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть!»... Отже замість знущання над святою пам’ятю батька Тараса згадаємо його сьогодні і ми, вірні діти його, щирою молитвою до Господа за нього.

Але не тільки проти кайданів царських та панських підняв своє вогненне слово батько Тарас. Той же Дух істини, який примусив його так сміливо повстати проти цих кайданів, подвигнув його рвати ще більш тяжкі кайдани — кайдани духові, повстати проти неправди в церкві. Він пише: «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить, а на апостольськім престолі чернець годований сидить; людською кров’ю торгує і рай у найми віддає, о Боже, суд Твій правий всує... розбійники людоїди правду побороли, осміяли Твою славу і силу і волю». Це так Т. Шевченко докоряє католицькій церкві з її папою.

Але багато гірких, докірливих слів говорив Шевченко і про стару російську православну церкву, бо багато і в ній бачив вже й тоді неправди наш «апостол правди і науки». Бо навіть і тепер, коли народ наш з таким напруженням рве й ці духовні кайдани, будує свою вільну церкву, що роблять ті ченці — старе духовенство, що сидять на наших апостольських престолах? Тихенько та лагідненько, благообразно і по чину, як вони говорять, вони намагаються всетаки затримати на нас ці духовні кайдани, навіть нашою рідною мовою хотять їх озолотити, навіть автокефалією і іншими принадами, аби тільки закувати нас. А їм щиро допомагають і ті наші теж «українці», яких Шевченко називає «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття», і колотять бідним нашим народом.

От через що вже й наш батько Тарас, признаться, не любив цих керівників старої російської церкви, що благословляли всяке гноблення, війну та неволю і закликав людність: «Розправте руки, будьте люди, а не посмішище ченцям!» Наші безвірники хотять бачити в цьому безвірство Тараса, але це цілковита неправда. Не любив він старої російської церкви, називав її «церквою домовиною», але своїм пророцьким зором він уже бачив нову церкву, до неї прагнув, нею втішався: «Розвалиться, казав він, розвалиться церква-домовина... а зпід неї встане нова, світло правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти». Амінь!