Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Віра в житті людства
(1 Неділя Великого посту — Євр. 11, 24–26, 32–40, 12, 1–2)

На неділі Великого посту св. церква подає нам на Службі Божій апостольські читання з послання ап. Павла до Євреїв. Уже сама адреса послання свідчить, що ап. Павло це своє послання написав до християн з євреїв і власне до найщиріших єрусалимських христян з євреїв, що за свідченням Діянь апостольських (21, 20) і ставши християнами залишились «ревнителями закону Мойсеєвого», цебто тримались того погляду, що євреї і ставши християнами мусять виконувати обряд Мойсеєвого закону. Такий погляд, безумовно, принижав повну величність Христової віри, ставив її в залежність від єврейства. І от ап. Павло в посланні до Євреїв доводить цілковиту самовистачальність християнства, безмежну величність його в порівнянні з обмеженістю єврейства, вічну тривалість його проти тимчасовости Мойсеєвого закону. Між єврейством і християнством, каже ап. Павло, також безмірна ріжниця, як між Мойсеєм, вірним тимчасовим рабом в домі Божому і Христом, — вічним сином Божим, будівничим всесвіту (3, 2-6).

Але не тільки доведення переваги християнства над єврейством було головною метою послання до євреїв ап. Павла. Він був великий захисник духа віри взагалі проти її зовнішности, внутрішнього перетворення людини вірою проти формального виконання її обряду, і в своїх посланнях (до Римлян, Галатів та інші) палко бореться за віру, як нове, самовіддане життя у Христі проти старого життя в мертвому виконанні Мойсеєвого закону. Зокрема, в посланні до євреїв ап. Павло доводить, що і в найкращих представниках єврейства ще з давніх часів діяло не формальне виконання закону, а жива непохитна віра в здійснення того, чого вони ждали, як певність в тому, чого вони ще не бачили. От ця віра переносила їх від темного сучасного в світлі часи майбутнього, від землі до неба, давала їм силу й до великих перемог і до великих страждань за осягнення цього майбутнього.

Яка ж кінцева мета була їхньої віри? До чого прагнули, чим жили вони? Ап. Павло визнає лише єдиний предмет віри, всесвітний і вічний: це Христос Ісус, в якому, каже він, «живе вся повнота Божества тілесно» (Кол. 2, 9), в якому тільки й можливе перетворення людини й здійснення Божих обітниць. Тому не інший предмет був і в представників істинної віри до Христа. Всі вони хоч і не діждали часів Христа і здійснення в Ньому обітниць Божих, але як каже апостол, «оддалеки бачили їх і вірували і вітали» (11. 14), ними жили і втішалися, ними перемагали й за них страждали. Ця думка апостола цілком сходиться з свідченням самого Христа євреям, що «Авраам, отець ваш, радий був побачити Мій день і він побачив і зрадувався» (Ів. 8).

Та і всі отці єврейського народу остільки захоплені були вірою в майбутнє здійснення обітниць у Христі, що вважали себе чужинцями і захожими на землі, прагнучи до батьківщини небесної, що її наготовив Бог для своїх вірних (11. 16). Прикладом такого самовідречення апостол подає самого законодавця єврейського Мойсея, що йому доля судила «зватися сином доньки фараонової» і заживати всіх скарбів царських в Єгипті. Але він зрікся всіх цих дочасних розкошів гріха й пішов страждати з людьми Божими, терпіти всі ті біди, всю ту наругу, яку потім терпів Христос на землі, бо й нагороди він собі ждав не в сучасному від фараона, а в майбутньому від Христа і як ніби вірою вже її бачив.

Про інших апостол навіть уже й не оповідає докладно, бо не стане мені, каже, часу на це, а лише назвавши імення деяких, як от Гедеона, Барака, Самсона, Давида, Самуїла та інших пророків, апостол докладніше відзначає лише ті великі перемоги й духовні піднесення, яких вони досягли і ті тяжкі страждання, яких вони зазнали. За що ж так самовіддано змагалися й перемагали представники віри? За що таке нужденне життя провадили ці кращі між людьми, бідуючи, горюючи, тиняючись по горах, вертепах, проваллях земних? Все це є не що інше, як свідчення їхньої віри в одержання тих обітниць, які мали здійснитись в часи пришестя Христа. От саме ця віра творила так відмінну історію єврейського народу, висувала найкращих представників його, записала на свої сторінки найвеличніші події; вона і нам християнам дала таку «тьму свідків», що не зупинялись ні перед якими подвигами і боротьбою за діло Христове, хоч так і не діждались здійснення Божих обітниць про часи Христа, щоб, як каже апостол, у піклуванні Божому про всіх, всі віки і народи, і ми, цебто християни, разом з ними досягли звершенства в пору остаточного здійснення Божих обітниць у Христі, в час другого пришестя Христового.

Але велику науку з цієї історії давніх свідків віри ап. Павло виводить і для нас християн. Коли ті піднеслись до таких великих подвигів і боротьби вірою в Христа, якого ще лише оддалеки бачили, що лише ждали Його пришестя, то оскільки ж більше ми християни, що вже живемо після пришестя Христа, що вже сподобились прийняти Його, просвітитись Його благовістям, бачити Його, як починателя й завершителя віри, — оскільки ми, відкинувши всяку гордість і гріх, з терпінням виходьмо на наші християнські подвиги й боротьбу, маючи собі за взірець уже не Мойсея, а самого Христа. А Він своїм життям на землі засвідчив, що для християн досягнення звершенства і небесного царства може статись лише шляхом великих подвигів, страждань і боротьби, бо й Він замість радости, яка Йому личила, витерпів хрест, наругу і лише після цього сів по правиці престолу Божого.

Цією апостольською наукою св. Церква і нас, браття, закликає до подвигу посту св. Чотиродесятниці, і за прикладом Христа, що сорокденним постом почав своє служіння людям, і для досягнення світлого Христового воскресіння. Але, коли життя по вірі в майбутнього Христа дало таку «тьму свідків», то яке ж велике свідчення в житті по винна дати віра у Христа, як уже починателя і завершителя віри, ще вже відбув своє земне життя? І справді, християнство відкриває безмежно ширші обрії для боротьби і перемог в житті, ніж давнє єврейство. І коли свідки віри до Христа «побивали царства, робили правду, гасили силу вогню», то християнам Христос сказав: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці і скажете горі цій: перейди звідси туди і вона перейде і нічого не буде для вас неможливого» (Мат. 17) а ученикам сказав: «Хто в Мене вірує, той теж творитиме діла, які Я творю і більше від цих творитиме» (Ів. 14. 12).

Історія християнства списала вже великі сторінки такого рушення предковічних гір, перетворення життя світу по вірі Христовій. Коли до Христа провісники Його «наруги та ран дізнавали, кайдан і темниці, камінням побиті бували, смертю від меча вмирали», то вже перші благовісники Христові апостоли «у великому терпінні, нуждах, тіснотах, ранах, в’язницях» (2 Кор. б. 4) страждали й нарешті всі замучені були за віру Христову. А віки мучеників? Яку безліч свідків великої перемоги віри жахливими стражданнями і смертю вони дали світові?

А віки пустельництва, подвижництва? Яку безліч свідків перемоги віри над неміччю тіла дали вони світові, тиняючись з власного самовідречення по горах та по вертепах і проваллях земних? На яку неймовірну височінь піднесли вони життя по вірі, майже досягши стану янгольського, від тіла незалежного? А отці церкви і учителі, що словом і життям самовіддано будували церкву Христову? А ті «живі каміння», невідомі світові, але відомі Богові, з яких вони її будували, що їх дійсно й перелічити не можна?

Отже і життя у Христі після Його пришестя уже до цього часу — а воно триватиме до кінця світу — дало безмірно більшу безліч свідків, ніж життя Христа, і безмірно вищих зразків у всіх галузях, ніж давні Гедеон, Самсон, Давид та інші, і християнське життя має удосконалюватись до безмежного звершенства за словами Христа: «Будьте звершені, як і Отець ваш Небесний звершений є» (Мат. 5. 48), і поки світа сонця буде свідчити про величність християнства. І все життя у Христі, від найменшого до найвищого з Його свідків, відзначено печаткою вічности і всесвітности, бо й Христос «вчора і сьогодні той же по віки» (Єв. 13. 8). І коли про єврейських представників Біблія пише: «помер і приложився до народу свого» (Бут. 49. 30), то до християн в посланні до євреїв апостол каже: «ви приступили до міста Бога живого, до Єрусалиму небесного і до тьми янголів, до громади і церкви перворідних на небесах написаних, до Судді всіх Бога, до духів праведників звершених і до Посередника Завіту Нового Ісуса» (12. 22).

Браття! Чи є же, чи може навіть бути віра вища від християнства? Чи можна уявити собі вищу віру? І коли б ми зреклись християнства, до якої іншої віри, до якого іншого небесного міста, до якої іншої всесвітньої і вічної громади ми мусіли б приступити? Не зневажаючи і всіх інших вір, як ріжних ступнів поступового розвитку людського життя» «по первотинам світу», як каже апостол (Кол. 2, 8), по примітивних людських уявленнях, — віру по Христу, що «в Ньому живе вся повнота Божества», ми мусимо визнати як найвище виявлення єднання Бога з людиною, як єдину звершену віру.

А коли так, то як ми повинні дякувати Богові за те, що ми християни? Як повинні цінувати й непохитно тримати свою віру, як ті перли, як той скарб, що його знайшовши чоловік, все що має продає, щоб його здобути? Як повинні ми по своїй вірі і життя своє провадити, щоб не бути «рабами лінивими», лицемірами? Це особливо ми мусимо пам’ятати в цей час Великого посту, в пору прагнення до найвищого піднесення християнського життя, «дивлячись на починателя з завершителя віри Ісуса».

Браття! В наші часи справа про віру поставлена значно більш принципово. Виникло питання, чи потрібна вже взагалі віра для людства? Чи може час віри вже минається, як старе життя в темряві й несвідомости, і мусить починатися нове без віри, без Бога, без неба у світлі досягнень людської матеріялістичної науки? Питання складне й болюче і ми його зараз торкатись не будем. Але для нас християн воно власне зайве. Це є питання філософії, теорії, а віра є життя.

Чи дасть же безвірність більшу повноту життя, ніж віра Христова, що дала такий великий зміст і піднесення всім галузям праці і самій науці й філософії? Чи дасть же безвірність кращу висоту життя, ніж віра Христова, що піднесла людину до безмежної височини Божества, як найвищого добра, правди й краси? Чи дасть же безвірність світлішу утіху життя, ніж віра Христова з її святами, благовістям про воскресіння і життя вічне? Чи дасть же безвірність більшу спільність, братерство, ніж віра Христова з її наукою про всесвітне братерство у Христі?

Нам кажуть, що це все теж християнська теорія, слова, а життя їй зовсім не відповідає. Отже найкраща наша і єдино гідна християн відповідь на закиди проти християнства, це наше життя у Христі, коли ми будемо жити, а не лише називатися християнами. От цього, браття будем пильнувати, і тоді піднесемось вище від усяких людських питань та теорій і зрозуміємо силу воскресіння Христового і мук Його (Фил. 3. 10). Амінь!