Погляд колишніх фарисеїв на галилеян, і сучасних на українців. Анатеми в неділю Православія(1-ша Неділя Великого посту)
Сьогоднішня євангелія оповідає нам, браття, про перші дні благовістя Христа Спасителя, коли Христос придбав собі перших послідовників. То ще не були Його апостоли, то ще були лише ті, що перші зацікавились Його особою та Його наукою. Від Христа вони не отримували ще ніякого заклику, ніякого доручення. Хто ж вони були? Це були мешканці Витсаїди — міста на березі Галилейського озера — Андрій та Іван. Їм вказав на Христа, звернув їх увагу на Нього Іоан, що хрестив Христа, сказавши про Нього: «Це Ягнець Божий, що бере на себе гріхи світу».
Потім Андрій привів до Христа брата свого Симона, якого Христос назвав Петром. Іван мабуть привів свого брата Якова. Всі вони привели до Христа свого земляка Пилипа, Пилип Натанаїла. Так один одного закликали: ми знайшли Того, про кого писали Мойсей і пророки, а коли в кого виникав сумнів, тому просто казали: прийди та подивись. Але не всі з однаковим довір’ям приходили до Христа, звертали увагу на те, звідки Він походить.
І от тоді вже виникла серед «істинних ізраїльтян» головна підстава до невизнання Христа. Коли Пилип сказав Натанаїлу: Ми найшли Того, про кого писали Мойсей і пророки — це Ісус, син Йосифа, що з Назарету, — то Натанаїл йому сказав: «З Назарету чи ж може бути що добре?» І тільки, коли він прийшов та подивився, та почув дивні слова Христа, тоді лише він переконався і сказав до Христа: Ти дійсно є Син Божий, Ти Цар Ізраїля. І потім, коли між «істинними ізраїльтянами» виникали суперечки про Христа, вони найбільше закидали Йому походження з невідомого Назарету, з темної Галилеї.
Так, коли раз первосвященики і книжники в Єрусалимському храмі хотіли схопити Христа, а слуги їх так захопилися словами Христа, що не захотіли Його брати і один з фарисеїв Никодим за Нього заступився, то другі відповіли Йому з призирством: «Чи й ти також не з Галилеї? Роздивись писання і побач, що пророк з Галилеї не буває» (Ів. 7, 52). Галилея, в якій було місто Назарет, це була країна заселена простим народом, ремісниками, рибалками, а фарисеї були певні, що Христос може вийти тільки з їхнього роду, з їхнього оточення, лише з фарисеїв, чи священиків, лише з Єрусалиму, чи його околиць. От чому вони ніяк не могли визнати за Месію свого, чи навіть за пророка Ісуса, що з Назарету галилейського.
Браття! Ми вже християни, давно вже живемо між християнськими народами, так би мовити між християнським небом, під яким не повинно бути різниці між євреєм чи поганином, між рабом чи вільним, бо в Христі всі рівні, але й досі ще ми українці почуваємо на собі призирство «істинних ізраїльтян» від сучасних ніби християн. Ще й досі кажуть: 3 України хиба може що добре вийти? Там люди темні, хлібороби, наймити — що доброго від них можна чекати?... Але ще гірше між нами те. що здебільшого і сам наш народ того переконання, що з нього дійсно нічого доброго не може вийти. Ми самі себе не поважаємо, самі на себе не можемо опертися. Навіть прості і ясні слова: Іди і подивись, — не роблять враження. І приходять і слухають і дивляться і нарешті все ж махають руками: Е, та хиба з нас українців може бути що доброго?...
Але на що ж толі Хпистос жив в Назареті галилейському, на що переважно там працював між тодішними «українцями», як не на те, щоб і нам сучасним українцям показати, що це є великий гріх, велике зневаження Його праці, коли ми просвіщені Його наукою, не будемо поважати самі себе, будемо вважати себе нездатними до того життя в якому перебувають інші народи. Правда, і до нас українців інші не без доброзичливости ставляться, визнають, що ми народ де в чому здібний: народ співучий — гарні співи в нас, гостинність — смачні страви й напитки готує, гарне вбрання на собі має і навіть побожність. Та й мова наша, буває кажуть вони, для розмов і навіть письменства простого, побутового ще не зла...
Але що до вільного життя українців, що до вільної церкви, що до наукового, чи релігійного значення української мови, про це зайва річ і говорити; тут українці ніколи не можуть обійтися добросусідської опіки. — Так кажуть сусіди. Але сумно, що такого погляду на свій народ тримаються і наші земляки «малороси» і вони є найбільшими ворогами повноти рідного життя нашого народу і готові всякими засобами це життя придушувати. Але й тут видно лише фарисейське призирство «істинних ізраїльтян» до Назарету — до рідної України, а не братерське ставлення до українського народу справжніх християн. Це є зневаження самих себе, своєї матері, свого братерства. Ой, яка це сумна риса нашого народу!
Браття! Фарисеї і первосвященики, що зневажали навіть свій простий народ, вони сказали про нього ще одне слово, страшне слово. Коли слуги фарисеїв відмовились взяти Христа, фарисеї докоряючи їм сказали: «Хиба увірував в Нього хто із старшин або фарисеїв? А цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ів. 7, 48-49). Сьогодні якраз та неділя, коли по старовинній традиції православної церкви прилюдно в катедральних церквах виголошується анатема, цебто прокляття, відлучення від себе тих, хто чим завинив перед керівниками церкви. Ця неділя, що проголошує ці анатеми, чомусь називається «неділя православія», як будьто в цьому й православіє полягає, щоб проклинати й відлучати від себе неправославних.
Але ми повинні знати звідки йде цей звичай анатем. Ці анатеми походять від тих законників єврейських, що оголосили прокляття народу за те, що він ішов за Христом, а не за ними. Ці відлучення ідуть від єврейських первосвящеників, що «змовились, щоб коли хто визнає Ісуса за Христа, того відлучати від синагоги» (Ів. 9, 22). Але тих, що відлучали від себе фарисеї, якраз закликав до себе Христос (Ів. 9, 34-38). Безумовно, коли сьогодні в слов’янських церквах будуть урочисто проголошуватись анатеми на всіх, хто не належить до їхнього кагалу, то це будуть анатеми і на нашу рідну церкву ї на наш український народ, що пішов за своєю церквою.
Але ми, наша Українська Церква — в цю святу неділю, коли сучасні фарисеї сиплять анатемами та відлученнями, не підемо за їх неправдою, а послідуємо за Христом, що збирав і єднав коло себе тих, кого відлучали від себе фарисеї, і помолимось про єднання всіх церков. Бо саме в цьому головна правда Христова, в цьому православіє — не в тому, щоб від себе відкидати, а в тому, щоб всіх у Христі єднати. Отже тільки тоді, коли під небом християнства не буде вже різниці між народами, не буде різниці між верствами народу, коли буде одність, рівність і братерство всіх у Христі, от тоді тільки справді відкриється над нами небо, і ми побачимо янголів, що сходять і виходять над Сина Чоловічеського і минеться темрява землі і перестануть сходити і виходити на нас слуги цієї темряви...
Помолимося ж Господу про щире братерське єднання всіх церков, про те, щоб скоро прийшло на землю це Царство Боже. Амінь!
|