Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Моральне значення їжі для християн
(Неділя М’ясних запуст — 1 Кор. 8, 8–9, 2)

Наближається, браття, час посту, час по ідеї церкви найбільшого морального підвищення християн, найбільшого наближення їх до Христа. І сьогоднішня євангелія, аби спонукати християн до цього підвищення, нагадує нам про Страшний суд Христовий, на який всі ми маємо стати і дати відповідь за всі вчинки свого земного життя. Але християни завжди потребували більш-менш конкретних вказівок, в чому власне мусіло полягати моральне підвищення й наближення до Христа в час посту. І от тут в розвитку християнського життя в вік захоплення аскетизмом після віку гонінь виникла одна конкретна відміна посту — це пісна їжа.

Отці пустельники особливо з 4-го віку особливу увагу звертали на їжу християнина. Захопившись взагалі ідеєю аскетизму, цебто найбільшого обмеження в задоволенні фізичних потреб людини, пустельники перш за все стикнулись з такою настирливою щоденною потребою людини, як їжа, і піст розуміли, як утримання від певних родів їжі. Вони поділили їжу на кілька розборів: на суху їжу, цебто сирі овочі без усякої присмаки, раз на добу по полудні, — це суворий піст; на рослинну їжу варену з олією, два рази на добу — це слабший, звичайний піст; і на скоромну їжу, цебто молоко й особливо м’ясо. Від скоромної їжі, вони утримувались зовсім і пісною задовольнялись лише в міру крайньої потреби.

Під впливом пустельників, а потім ченців аскетичні ідеї почали поширюватись на всю церкву і особливо запанували в погляді на піст, як на утримання від певних розборів їжі. Чернечий устав церковний, так зв. «Типікон» з його постовою дисципліною став уставом всієї церкви, встановлено окремі пісні й скоромні часи в році, при чому, мирянам в скоромні дні розрішалось молоко, яйця і м’ясо, а в пісні, вимагалась лише суха, чи рослинна їжа, і в сумлінні християн піст звівся до того, щоб не поскоромитись, і хто не поскоромився в піст, не скоштував м’яса, чи молока, той вважав, що цілком догодив Богові, виконав піст. І сьогодні за церковним уставом ми заговляємо до Великодня на м’ясо, а в ту неділю вже й на набіл, на молоко.

Зараз ми не будемо входити в розгляд того, в чому мусить полягати справжній піст християнина, а зупинимось лише на моральному значенні їжі для християнина взагалі, тим більше, що на цю думку на водить нас і сьогоднішнє апостольське читання. Ап. Павло наче не надає жадного морального значення їжі для християнина. їжа, каже він, не наближає нас до Бога, бо ані кращі ми для Бога, коли їмо, ані гірші, коли не їмо. І такий погляд на їжу апостол вважає вищим християнським знанням, виявленням християнської волі за приказкою: «Все мені можна» (1 Кор. б, 12). «Я знаю і впевнився у Христі Ісусі, каже апостол в іншому місці, що ніщо (ніяка їжа) не скверне само собою Тільки хто думає, що воно скверне, тому й скверне» (Рим. 14, 14). «Для чистих все чисте» (Тим. 1, 15). «Всяке створіння Боже добре і ніщо не гидке, коли з подякою приймаємо» (1 Тим. 4, 4).

І це ап. Павло каже навіть не про звичайну їжу, а про посвячену ідолам. В апостольські часи християни уявляли з себе малі острівці в морі поганства і трудно було їм зберегтись від їжі присвяченої ідолам; останки від ідольських жертв продавались на базарах, споживались на родинних обідах і християни завжди були в небезпеці свідомо, чи несвідомо спожити ідольський посвят. Але й це споживання ідольського посвяту для християнина не повинно мати жадного значення. Ми знаємо, каже апостол, що ідол — ніщо. «Тому все, що вам дають, коли запросить вас хто з невірних і все, що на торгу продається, їжте без жадного сумніву» (1 Кор. 10, 27, 25). «Бо царство Боже не є їжа та пиття, а правда і спокій і радість у св. Дусі» (Рим. 14, 17).

От у цьому байдужому відношенні християн що до всякої їжі апостол покладає вище знання Христової віри і хто з християн до цього ще не піднісся, тих апостол вважає «немічними у вірі» (Рим. 14, 1) християнами «з недужою совістю». Але в свому житті, в своїй волі, що до їжі, християнин, каже апостол, повинен керуватись не стільки своїм знанням, скільки любов’ю до братів, щоб своєю волею не подати їм спокуси, не дратувати їх совість. Звичайно в апостольські часи було ще багато братів, що їх ще немічна совість повставала проти їжі ідольського посвяту або забороненого законом Мойсеєвим. От відносно таких братів ап. Павло й каже: «Хоч я вільний, хоч я апостол, особливо для вас, Коринфян, хоч я Господа Ісуса бачив, але, коли їжа спокушує брата мого, не буду їсти м’яса до віку, щоб не спокусити брата мого». Але й цей мотив утримання від певних родів їжі — боязнь спокусити немічного совістю брата — лише з іншого боку підкреслює моральну неважність їжі для християнина. «Не погубляй, каже апостол, їжою того, за кого Христос помер» (Рим. 14, 15).

Запевне християнський погляд ап. Павла на їжу єдино правдивий і гідний християн: що до їжі християнин є цілком вільний і лише волі своєї не повинен демонструвати там, де це може спокусити брата. Але їжа є гака важлива невідкладна потреба для життя людини, так цілковито залежить від неї саме земне життя, що саме слово «їсти» ми часто замінюємо словом «живитись» — «споживати». Уже через саму цю важливість для земного життя їжа та пиття не можуть не мати й великого морального значення в житті християнина. Бо й саме земне життя для христянина має безмежну вартість, як готування до життя вічного. Сам Христос Бог з любови до людей прийняв тіло, на землі пожив і їжою та питтям своє земне життя підтримував.

Яку ж моральну вартість має їжа та пиття в житті християнина? За розв’язання цього питання взявся, як ми знаємо християнський аскетизм і розв’язав його, так би мовити, з негативного боку — крайнім його обмеженням. Для аскетизму тіло є в’язниця душі, земне життя є якби неволя, ув’язнення душі, тому й їжа та пиття, як ознаки цієї неволі теж є зло, хоч і непереможне, і його треба задовольняти, про нього дбати якнайменше. З цього погляду аскетизм поділив їжу на кілька розборів і встановив вживати найменш поживну для тіла їжу і в найменшій мірі. Самий процес їжі та пиття для аскета є також зло, яке повинно відбуватись з найменшою увагою, як зайва і гріховна втрата часу, і тому за чернечим уставом їжа повинна споживатись мовчки і в самотности. Навіть підчас загальної трапези чернець повинен мовчати і закриватись від усіх, щоб інші не бачили, що і як він їсть. А щоб чернець не дозволив собі хоч малого послаблення в їжі, устав наперед призначає на всі дні певний рід їжі та пиття і певну їх кількість, і в цьому негативному ставленні до їжі та пиття покладає найбільшу важливість морального піднесення християнина. Звідти виходить і посництво, як велика чеснота, що підносить людину до Бога і піст, як утримання від певних родів їжі в певні часи для всіх християн.

Але цей аскетичний погляд на їжу та пиття, вся моральна вартість якого полягає в найбільшому обмеженні цієї потреби, ніяк не є вищий в християнстві. Навпаки, за апостолом Павлом ми мусимо визнати, що це цілком негативне ставлення до їжі та пиття є ознакою немочі Христової віри і недужої совісти християнина. Християнська віра і воля мусять виявити всю свою позитивну силу і в опануванні їжою та питтям, як засобами підвищення і удосконалення свого життя в братерстві й побожности. Іоан Хреститель був виразником аскетичного погляду на їжу та пиття, він «і хліба не їв і вина не пив, аж казали, що він біса має» (Лук. 7, 33), таж він був найменший в царстві Божому (7, 28).

Але сам Христос, творець християнства, Він «їв і пив» і про Нього казали: «От чоловік, що любить їсти й вино пити, приятель митарям і грішникам» (Лук. 7, 34). Христос не відмовлявся від званих обідів і часи цих обідів використовував на науку тих, що з Ним трапезували (Лук. 11, 37, 59. 14, 1–24), не відмовлявся й від спільної трапези й з митарями і грішниками, щоб їх закликати до каяття (Мат. 9, 11). Отже для Христа Спасителя їжа та пиття були не лише задоволенням фізичної потреби, а й засобами до науки людям і спільности з ними. Справді спільна їжа та пиття є найкращий засіб до спільности й братерства і в житті людей.

Чим найближче виявляється спільність життя родинного? Тим, що родина має спільну трапезу. Підчас спільної трапези люди взагалі почувають найбільшу спільність між собою, виступають з найкращими побажаннями одно одному здоров’я і всього доброго, і свої свята, видатні події свого життя сполучають з урочистою спільною трапезою. Отже спільна трапеза, їжа та пиття, незалежно від їх страв, має величезне моральне значення в утворенні спільности братерства між людьми. От чому й християни, що повинні уявляти з себе найтісніше братерство у Христі, так захоплювались спільною трапезою, «щодня перебували одностайно в церкві ламаючи по хатах хліб і приймаючи харч в радости й простоті серця» (Діян. 2, 46) і найкращим виявленням християнського братерства довго були т. зв. «вечері любови».

Їжа і пиття в сумлінні людському мають велике значення і в наближенні людей до Бога, спільности людини з Богом. На цьому власне ґрунтується й найзагальніша ознака спільности людини з Богом, жертва, в якій люди найкращі речовини своєї їжі та пиття посвячують Богові, приносять до храмів і найлучше з цих посвят, якби пайку Божу, спалюють, а останнє споживають в спільній трапезі, як би в спільности з Богом. А в християнській вірі, як найвищій, і їжа та пиття, як сполучення з Богом, набувають найвищого морального значення. Христос і спільність з Ним християн в царстві небесному уявляє, як спільну з Ним трапезу, — «щоб ви їли і пили за столом Моїм у царстві Моїм» (Лук. 22. 30), і саме царство небесне уявляє під видом великої весільної вечері, на якій «і телята і все вгодоване заколото і все готове» і всі запрошуються на весілля (Мат. 22, 4).

Сам Христос по воскресінні дав пізнати себе ученикам підчас ламання хліба, і щоб запевнити їх в свому воскресінні «взяв і їв перед ними» (Лук. 24, 35-43), і найвище підніс їжу та пиття, коли утворив тайну Причастя християн Свого тіла і крови, як ознаку повного сполучення з Собою християн і сказав: «Хто їсть тіло Моє і п’є кров Мою, той у Мені пробуває і Я в ньому» (Ів. 6, 56), «той має життя вічне» (54). От якого безмежно важливого значення набуває їжа та пиття в християнській церкві.

Як же ми, браття, повинні поставитись до наступного посту, як часу найвищого морального піднесення й наближення до Христа? Як скрізь і у всьому, ми мусимо бути перш за все виявниками звершеної віри і волі християнського життя, відносно їжі та пиття, яку висловив ап. Павло, що їжа сама по собі ані наближає, ані віддаляє нас від Бога, що нема нічого нечистого з Божих створінь, коли приймається з подякою й освячується словом Божим і молитвою (1 Тим. 4, 4-5). Коли ж церква Христова в поступі свого життя визнала потрібним цю апостольську думку повернути на бік аскетизму і встановила пости тілесні, як засіб боротьби з тілесними пристрастями за духовне піднесення, ми, як діти матері-церкви, мусимо дотримувати і цієї установи церковної, коли совість наша, чи совість братерства цього вимагає.

Але ця церковна установа тілесного посту ще не є найвища в християнстві. Для більшого християнського звершенства і морального піднесення ми повинні від аскетичного погляду на їжу і пиття — погляду Івана Предтечі — піднестись до погляду Христового, до використання їжі і пиття на найтісніше братерське єднання між собою і з Христом; а це єднання здійснюється найповніше в причасті тіла і крови Христової. От, браття і сестри, до цього я й веду свою промову, щоб умовити всіх вас в цей піст приступити до св. Причастя. Цим ми виявимо свою братерську єдність, бо як каже ап. Павло, всі ми є одно тіло, коли від одного хліба причащаємось (1 Кор. 10, 17), цим ми ввійдемо в найтісніше сполучення із Головою церкви Христом. І св. церква наша цей піст перед святом Воскресіння Христового призначила, як найбільш влучний час для св. Причастя, щоб через причастя тіла і крови Христової з Христом померти, з Ним же й воскреснути.

Браття! Ап. Іоан каже: «Та перемога, що перемогла світ є віра наша» (1 Іоан 5, 4). Нехай же ця віра переможе й наше маловірство причастям в цей піст тіла і крови Христової, і цим найбільшого морального значення досягне в нас і їжа і пиття в християнському розумінні. Амінь!