Зустріч старого прав. Симеона з Христом і молодого роспутного сина з батьком, та розуміння цих зустрічей(Стрітення і Неділя Блудного Сина)
Сьогодні, любе братерство, ми святкуємо аж два стрітення, дві зустрічі. Сьогодні ми святкуємо Стрітення, цебто зустріч, яку зробив старий Семен младенцю Христу, коли Його вперше принесено було в храм на 40-ий день після народження. Сьогодні ж у нас неділя роспутного сина, коли ми згадуємо про ту зустріч, яку зробив отець свому роспутному синові, коли той до нього повернувся.
Що здається спільного може бути між цими двома зустрічами? Здається, вони цілком протилежні. А між тим спільного між ними дуже багато. Чого чекав старий Семен? Що він так жадав побачити на свої очі, що навіть смерть його не брала? Він хотів побачити спасіння. А роспутний син? Чого він так бажав, так шукав? Він теж шукав спасіння від тої страшенної біди, в яку загнала його його молодість та несвідомість. І от старий Семен підчас зустрічі з Христом, і роспутний син підчас зустрічі з батьком знайшли спасіння...
Але яка велика різниця в наслідках цієї зустрічі! Старий Семен давно вже віджив свій вік, він тільки для того й чекав, побачити спасіння на свої очі, щоб побачивши зараз же померти, закрити на віки свої очі. Тому, побачивши Спасителя, він звернувся до Нього з останньою натхненою піснею: «Нині відпускаєш раба твого, Владико, на вічний спокій, бо побачили очі мої спасіння Твоє». Побачив старець Семен Спасителя тільки для того, щоб спокійно вмерти...
А роспутний син тільки що починав жити. Він ще майже не жив, життя не розумів. Легко йому досталось батькове наслідство, легко він його й спустив. Життя тільки що починалось, а засобів до життя вже не стало. Як бути далі? Як знайти засоби до життя, до спасіння? Він рішив, що іншого способу для спасіння життя немає, як тільки знов вернутись до дому, вернутись до батька. Зустріч з батьком, повна любові і змилування, зразу показала йому, що тут в оселі батька він знайшов спасіння, знайшов всі засоби до нового життя. Досі він майже не жив — що то за життя було? А від цієї зустрічі й починається дійсне світле життя, яке тим більше буде свідомим ї твердим після попереднього гіркого досвіду...
Старий Семен зустрів спасіння, щоб померти, скінчити життя; роспутний син зустрів спасіння, щоб жити, почати нове життя. От через що і щасливий отець, що з любов’ю простив роспуство свого сина і дав йому засоби до нового життя, так радів і веселився, що цей син його був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся...
Любі брати і сестри! І в життю кожної окремої людини часто трапляються такі менти, коли робиться якась зміна, якась зустріч старого з новим, старе мусить відійти, а нове — почати своє життя. Але далеко яскравіше ми уявимо собі цю зміну, цю зустріч старого з новим, коли подивимось на життя всього людства, всіх народів. Безумовно, над усім життям людства, через усі віки стоїть якийсь безмежний кумпол, якась велична баня, на якій написано: «спасіння», «вічне життя». До цього спасіння, до цієї вічности прагне вся людність, всі народи, побачити це спасіння — це конечне завдання життя всіх народів. Але от під цим величним кумполом вічности один народ свій вік скінчає, другий починає, одне покоління вимирає, друге народжується, одне старіється, друге виникає.
І в цих, іменно, постійних змінах, в цих зустрічах старого з новим, і полягає вся суть життя. Коли б не було цих змін, цієї зустрічі, не було б і самого життя. Тільки те, що віджило свій вік, що чесно помирає, знаходить собі спасіння там поза межами цього величного кумпола вічности, що над земним життям, а те, що народжується, розвиває своє життя ще під цим кумполом, щоб в свій час теж померти, поступивши своє місце новому. Це те, що називається непереможним законом природи, це постійні зміни під покровом вічности. Це те, про що й св. письмо каже: рід проходить і рід приходить, а земля по віки стоїть (Екл. 1, 4). Чоловік, як та трава, а дні його, як та квітка польова, так цвіте і відцвітає... а Господь по вік перебуває (Пс. 102). Це непереможний закон природи...
Але, як часто буває, що старе, що вже відцвіло, віджило свій вік, що вже з подякою Богові повинно б, як старець Семеон, сказати: Нині віл пускаєш на вічний спокій мене, — цього не розуміє, не хоче вмирати, до останнього бореться за своє життя, хоч воно нікому вже й не потрібне. Як часто буває на світі ще гірше, — що старе, щоб забезпечити собі життя, пригнічує все те нове, що тільки народжується, що тільки приходить на світ. Як часто старе виходить на зустріч новому не з тим почуттям, як старий батько вийшов на зустріч свому роспутному синові, щоб прийняти його в свої обійми і самовіддано подати йому всі засоби до нового життя, а як той жорстокий вітчим до бідного сироти, щоб раз на завжди прогнати його з двору, щоб там десь під тином загинув...
Але, безумовно, молоде дужче за старе вже через те, що воно молоде, що воно теж хоче жити і життя його всім потрібне. От через що на світі, замість виконання непереможного закону природи, в зустрічах старого з новим іде постійна і вперта боротьба між ними за життя. Наслідки цієї боротьби повинні бути ясні і безперечні кожному з нас. Перш за все, коли бореться старе з молодим, то молоде завжди переможе — це безперечний закон. Переможе через це, що воно молоде, що йому ще треба жити, а старе вже свій вік віджило, йому вже час помирати, а життя завжди перемагає смерть. Тому в цій боротьбі старого з новим завжди далеко більш винувате старе, ніж нове, бо нове бореться за життя своє, яке ще тільки почалось. А за що бореться старе? Його ж життя вже скінчилось...
От, ці думки, любі брати і сестри, прикладемо до життя нашого народу, нашої церкви. Колись то наш народ теж, хоч жив не на чужій, а на своїй землі, а бідував, як той роспутний син, дійшов до того, що пас панські свині, бажав би підкріпитися, хоч крихтами з панського стола, та й тих йому не давали. Став він шукати, шукати порятунку, та й подумав собі: піду до московського царя, під його рукою знайду собі спокій і спасіння. Пішов... прийняв його московський цар, але не як рідний батько, але як жорстокий вітчим, так його став душити в своїх обіймах, що винищував з нього все його рідне життя.
Віки тягнулось це гноблення, ця боротьба, але московське царство було вже старе, вже вік свій віджило, а наш народ був молодий, ще тільки починав життя. Московське царство віками билось в передсмертній агонії і чим ближче підходила смерть, тим більше воно душило своїми кистяками все те, що попадалось йому до рук молодого, нового. І от, воно померло — час його настав, а наш народ, як молоде живе дерево весною відроджується, зеленіє, цвіте, нагадує того сина, що був мертвий та й ожив. За що боролось старе московське царство з нашим молодим народом, за що його душило, не давало йому життя? Ясно, що це було велике беззаконство...
А от стара церква російська... Вона дуже повинна була взяти собі за приклад старого праведного Семеона, вона повинна ж прагнути до вічного спасіння, там за межами земного життя. І тому, коли вона побачила молоду українську церкву, яка, як той живий відросток, як той пречистий младенець, народилась на світ, що іншого повинна була сказати. як не звернутись з подякою до Бога словами св. Семеона: нині відпускаєш мене на вічний спокій, бо побачили очі мої спасіння твоє?
Але от і стара російська церква не розуміє свого часу, не знаходить в собі тієї величности духа, вдячної покірливости волі Божій, яку виявив праведний Семеон. Вона навпаки, вступила в боротьбу з нашою молодою церквою, у вперту боротьбу за своє життя. Вже час її відходить, вже очі сліпі, руки немічні, вже не може вона навіть втримати на своїх руках нашу церкву-дитину, а не то що задушити її в своїх обіймах, а всетаки бореться, — помирає, а бореться. Як та Анна пророчиця, вона тільки ширить різні чутки про нашу церкву, але не на користь нашої церкви, являючись лживою пророчицею, по-просту сплетницею... Чи праведно ж вона поступає, чи покірна вона волі Божій? Ні. За боротьбу з нашою церквою винувата і перед Богом і перед нашим народом вона. Винувата вона і ті, що її підтримують... Може й між нами є такі, то зрозумійте ж і скоріться, бо з нами Бог... Ми ж, браття, діти нашої Української Церкви, звернемось до Господа, як той роспутний син до свого Отця і одержимо від Нього всі засоби до нового кращого життя, а старій церкві з її і лихом і добром, що чинила нам, вільно зітхнувши, скажемо: нині відпускаєш. — Амінь!
|