Ознака першенства християнської віри перед іншими(Неділя Розпутного сина — 1 Кор. 6, 12–20)
«Прославляйте Бога в тілі вашому і в душі вашій, бо вони Божі». Цими словами ап. Павло відзначає найтісніше сполучення між Богом і людиною, сполучення не тільки духовне, а й тілесне. Людина є якби знаряддя свого Бога, виявлення в собі свого Бога. Навіть тілесне сполучення чоловіка з Богом ап. Павло особисто підкреслює досить конкретними порівняннями. Як шлунок для їжі, каже він, і їжа для шлунка, хоч Бог і те і те зруйнує, так тіло для Господа, тобто для виявлення і вславлення Господа і Господь для тіла, для його вславлення. Бо як Сам Він воскрес і прославив Своє тіло, так і нас, цебто тіло наше, воскресить своєю могутністю і «преобразить тіло немочі нашої, щоб воно було подібне тілу слави Його» (Фил. 3, 21). І всі члени тіла нашого зовсім не наші, а Христові.
Отже це є великий злочин проти Бога, коли хто члени свого тіла, що Богові належать, віддає на послуги противним Богові вчинкам. Особливо християни мусять пильнувати свого сполучення з Богом, навіть тілесного, «бо тіло ваше, каже апостол, є храм Духа Святого, що його ви маєте від Бога, і ви не свої, а Божі раби, куплені дорогою ціною — смертю Сина Божого». Св. ап. Павло так яскраво доводить тісне сполучення християн з Богом, з Христом, щоб застерегти їх від розпусти, перелюбства, що в поганських вірах, і зокрема в грецькій, теж часто мало релігійне значення, виявляло сполучення поган з їх розпустними богами. Але як погани «віддавали тіла свої на розпусту, щоб робити всяку нечистоту в захланності» (Єф. 4, 19), бо вважали це засобом до єднання зі своїми богами, так християни «покликані до святости і повинні бути святі в усьому житті, бо написано: будьте святі, як і Я святий» (1 Петр. 1, 15). От щоб умовити християн жити в цій святости, тримати в ній навіть тіло своє, апостол так яскраво пише проти опоганення тіла розпустою.
Але аргументація ап. Павла проти розпусти і за святість життя християн на підставі єднання християн з Христом має для нас і інше значення, на якому й ми зупинимось, а саме, що життя людини тісно зв’язане з його вірою, є виявленням його віри. Навіть такі дрібні вчинки, як їжа та пиття і вони мають релігійне значення. «Чи їсте ви, чи п’єте, каже апостол, чи що інше робите, все на славу Божу робіть» (1 Кор. 10, 31). І коли християни з благовістя ап. Павла зробили такий висновок, що «все мені можна», то й на це апостол відповідає: «але не все на користь». «Все мені можна», легковажно казали коринфські християни, а апостол до цього вислову додає: «але нічому не дам орудувати мною». Цебто, християни і свою християнську волю, якою визволив їх Христос (Іоан 8, 36), повинні використовувати на те лише, що корисне для їх святости і чистоти.
Браття! Щоб не говорили безвірники, а віра, відколи себе пам’ятають люди, була і є невід’ємною властивістю кожного народу і найпевнішим виявленням його життя. Це є безперечний історичний факт і ніяка сила не може його викреслити з історії. Але ми не можемо погодитись і з твердженням деяких високих представників навіть релігійної культури (як от Л. Толстой в Росії), що всім вірам надають однакової ваги, в один рівень ставлять і Конфуція і Будду і Магомета і Христа і навіть грецьких філософів Сократа, Плятона; кажуть, що кожна віра для свого народу є найвища, найправдивіша.
Безперечно, ми повинні з повагою ставитись до кожного народу і до його віри, як виявлення його життя, але з цього ніяк не виходить, що всі віри ми повинні ставити під один рівень; якраз навпаки: як між народами є вищі і нижчі по свойому моральному і культурному стану, так і віри мусять бути вищі і нижчі. А як віра є не тільки творчістю народу, а й відкриття Боже, то мусить бути й віра найвища, в якій це відкриття виявилось би з найбільшою, можливо для чоловіка, повнотою.
Це теж є безперечний факт, що християнська віра є перша і найвища між усіма вірами, які існували в минулому й існують досі. Християнська віра дає найвище уявлення Бога, накреслює найвищий моральний стан людини і найповніше виявляє єднання людини з Богом. От цю останню ознаку першенства християнської віри, оскільки вона найвище підносить людину до Бога, ми розглянемо конкретніше через порівняння з іншими вірами, що претендують теж на першенство, щоб виявити безглуздість поставлення Конфуція, Будди, Сократа, чи навіть Мойсея на рівні з Христом.
Віри диких некультурних народів, які раніш були і зараз є, остільки примітивні і так мало розвинені, так грубо уявляють собі сполучення людини з Богом, що їх ставити в порівняння з християнством неможливо. Найдавніша віра культурного народу, що й досі поєднує багатомільйоновий народ, є віра китайська. Вона в особах своїх мудреців, як Конфуцій, визнає Бога, як найвищу істоту, але надто далеку від життя народу. Фактично своїми богами китайці вважають своїх предків. Китаєць релігійно єднається в свому житті не з Богом, а з своїми предками і цим єднанням звичайно підноситься не вище предковічного життя своїх предків. Звідси і та кастовість і та нерухомість через довгі віки і закам’янілість китайської віри і життя китайців, що як за грубими мурами і в міцних кайданах тримає китайський народ, і їй зовсім чужі такі прагнення, як всесвітність, святість, божественність. Це віра землі, власне навіть китайської землі, і порівняння її з безмежним небом християнства й бути не може.
Далеко більші претенсії на рівність з християнством, або навіть на першенство має віра буддійська. Це власне, кажуть її прихильники, є світло зі сходу, вона має великі мільйони своїх вірних. Буддійські храми мають претенсію замінити собою християнські й будуються в великих християнських містах, мають прихильників і між хрещеними. Сам Будда, як і Христос, вважається посланцем з неба, втіленим богом. Але що то за небо, що з нього прийшов до людей Будда і до якого єднання з собою закликає людей Будда? Він казав, що прийшов до життя на землі з нірвани, цебто по нашому з небуття. Будда вважає цей стан нірвани кращим ніж життя і сам вважав метою свого життя на землі звільнитися від життя і знову зійти в нірвану, цебто в небуття; туди ж за собою він кличе й своїх послідовників. Отже не піднесення до Бога, а цілковите знищення людини є метою єднання буддистів з Буддою, не воскресіння і життя, а смерть і небуття обіцяє Будда тим, що з ним єднаються.
І так вславлений аскетизм буддійських ченців факирів і інші виявлення буддійської віри мають метою не перемогу духовного життя над фізичним, як у християнстві, а повернення в нірвану, в небуття і тіла і душі. Отже віра буддійська, як ознака єднання людини з Богом, є лише цілковита протилежність християнству, і коли між ними може бути порівняння, то лише як порівняння між вічним життям і вічною смертю. І захоплюватись буддизмом можуть лише безнадійні песимісти, що не хотять піднестися до розуміння повноти життя у Христі, та так зв. теософи, що докопуються в усіх вірах до штучних філософських таємниць.
Коли не своїм існуванням, то своїми ідеями ще не зреклась від свого впливу навіть на християнську людність антична греко-римська віра. Запевне, не давні клясичні боги Зевс, Юпітер та інші тут уже вимагають єднання з собою людей, а греко-римське уявлення й богів, як звичайних людей з усіма їхніми хибами, цей т. зв. гуманізм в його естетичному й філософському оформленні з його сентенціями: «Все природне є й розумне», «я є людина і ніщо властиве людині мені не чуже». Отже тут мірою підвищення людини є власне не Бог, а тойже чоловік в його природньому, часом естетично й розумово ідеалізованому стані, а більше того, що в служінні Бахусу та Венері. Взагалі антична ідеологія, це зовсім не віра, а скоріше шлях до безвірства.
З сучасних вір має претенсію на панування над світом ще єврейство з своїм Мойсеєвим законом. Але єврейство це є не стільки віра, скільки нація, і метою єврейства є не єднання з Богом, а об’єднання національне, і не для піднесення до Бога, а для панування на землі.
Нарешті на першість між вірами претендує ще магометанство. По кількости своїх поклонників воно майже рівняється з християнством і підкорило собі багато народів. Але не входячи в розгляд цієї віри, запитаємо лише, чи підносить вона людину до Бога, чи єднає людей з Богом? Ні, вона цієї мети собі й не уявляє, її Магомет є лиш пророк від Бога, щоб підкорити всіх людей під Його безмежну величність. Чоловік для магометового Бога, це є безмежно далекий від нього, цілком покірний своїй долі, від нього призначений раб, і навіть магометів рай, що уявляє собою сполучення найпривабливіших земних утіх, також далекий від Бога, як і земля. Магометанство є релігійна ідеалізація нікчемности людини перед Богом, а не її піднесення до Бога й єднання з Ним, тому, як віра, вона позбавлена найголовнішої ознаки першенства для піднесення життя людства.
Отже ми розглянули всі ті віри, що зараз існують разом з християнством і можуть претендувати на першенство і побачили, що в них не має найголовнішої ознаки першенства — піднесення людини до Бога, єднання з Богом, а коли і є в них до цього прагнення, то лише як потуга немічної людської думки, а не як владне Богоявління, а тому всі вони обмежені і місцем, і часом, і народом, і не мають в собі таких ознак, як всесвітність, вічність, безмежність розвитку в майбутнє і т. ін. Лише християнство в повній мірі володіє всіма цими ознаками першенства і є віра, як каже ап. Павло, безмежна і в ширину, і в довжину, і в глибину і у висоту (Єф. 3, 18), і здійснює найтісніше єднання людини з Богом не тільки духовне, а й тілесне.
1 перш за все Сам заснуватель християнства — Христос — є істинний Бог в людській природі, і не даремно Христова Церква так завзято боролась цілі віки проти тих єретиків (аріян, несторіян, монофизитів), що принижали Божество Христове і тісне сполучення в Христі божеської й людської природи. Борючись за божество Христове в людській природі, за те, що в Христі, як пише ап. Павло, живе вся повнота Божества тілесно (Кол. 2, 9), церква власне захищала божественне достоїнство людини у Христі, рівність з Богом в особі Христа людської повної природи з душею і тілом.
До такої безмежної висоти єднання людини з Богом, чи власне обоження людської природи не могла піднестись жадна інша віра. Але, як тісно Христос з’єднав у своїй особі всю повноту божеської і людської природи, так же тісно з’єднує з Собою в одно тіло і всіх вірних — «Ви всі є тіло Христове, каже апостол, а кожний зокрема члени Його тіла» (1 Кор. 12, 27). Це тісне навіть тілесне сполучення з Христом здійснюється і в тайнах церковних, особливо в хрещенні, що є образом народження християн у Христі і смерти й воскресіння в Ньому (Рим. б, 4), і в Причасті, де ми приймаємо в себе тіло і кров Христову в образі хліба і вина, і цим найтісніше з’єднуємось з Христом, навіть тілесно.
Отже, браття, тільки в християнстві людина підноситься до рівности з Богом не тільки душею, а й тілом, тому і тіло своє християнин повинен вважати вже не своїм, а Божим. До речі тут мушу висловити свій жаль про те, як мало християн розуміють цю найвищу перевагу нашої віри — найтісніше сполучення з Богом — і як недбайливо ставляться до найповнішої ознаки цього сполучення — до св. Причастя. Ще хрещення кожний християнин вважає за обов’язок на ознаку народження у Христа й смерти і воскресіння в Ньому, а от до Причастя, в якому християнин найтісніше сполучається з Христом, християни ставляться дуже недбайливо, часом і по цілих роках не причащаються. Це є нічим не замінима втрата для християнина найвищого наслідку його віри — найтіснішого єднання з Богом через Христа і недбайливість до цієї тайни зводить на нівець і наслідки хрещення. Це особливо вчасно взяти вам до уваги тепер, коли настає Великий піст, час особливо призначений церквою на причастя св. Тайн перед Великоднем. Прошу вас, браття і сестри, всіх приступити в цей піст до св. Причастя і цим сподобитись найтіснішого сполучення з Христом, а через Нього і з Богом, і прилюдно виявити ознаку першенства нашої віри.
Але як ми, браття, можемо надіятись на єднання наше з Богом, коли для цього вимагається від нас святість «будьте святі, як і Я святий» каже Бог, а наше життя затьмарюється великими і постійними гріхами, що віддаляють нас від Бога? І на це питання наша християнська віра відповідає найбільшою утіхою, коли виявляє нам Бога в образі милосердного Отця, що праведників любить і грішників милує. І коли ап. Павло, великий наш проводир із людей, закликає нас прославляти Бога в тілі нашому й душі нашій, бо вони Божі, куплені дорогою ціною — кров’ю Христа Сина Божого, то Сам Христос, що нас викупив і на небо з собою звів, свідчить, що на небі більша радість буває за одного грішника, що покається, ніж за 99-ма праведників, що не мають потреби каятися (Лук. 15, 7), а в сьогоднішній притчі про розпутного сина свідчить про ту радість, з якою Бог приймає грішника, що покаявся.
Браття! Цей піст, що настає, є час каяття. Звернемось же до Бога, Отця нашого небесного, з щирим каяттям, щоб і за нас з радістю сказав Господь: «Цей син мій мертвий був і ожив, був загинув і знайшовся». Амінь!
|