Піст і молитва, як загальні виявлення віри(На Неділю Митаря і Фарисея — 2 Тим. 3, 10–15)
Браття! Наша християнська віра, як і всяка віра, що є відношенням людини до найвищого свого ідеалу — до Бога, вимагає від нас каяття, очищення душі постом, стриманням, і піднесення її молитвою. Віра, як лише теоретичне визнання Бога, що не сполучається з постом і молитвою, є та «мертва віра», що не дає життя, що про неї ап. Яків сказав: «І біси вірують та тремтять» (2, 19). Тільки піст, як опанування й подолання нижчих земних потреб людини для очищення душі і молитва, як піднесення душі до Бога, надають вірі певного життєвого значення, кладуть для неї ґрунт для дальшого розвитку й досягнення її ідеалів.
Тому і наша православна церква, крім загального визнання для християн посту і молитви, призначила ще окремі часи для особливого виявлення цих чеснот і найперше Великий піст, підготовка до якого й починається з цієї неділі. Отже і ми, браття християни, ніяк не повинні вважати зайвими для себе ці ґрунтовні чесноти справжнього побожного християнського життя, щоб не стати подібними до бісів, що вірують та тремтять. Тільки люди звичайно ще до гіршого доходять: щоб не тремтіти через віру, вони й саму віру відкидають, стають безвірниками, обмежуючи себе лише земним добробутом.
Ми ж християни мусимо знати, що наше земне життя у Христі засноване на надії воскресіння, царства небесного і блаженства вічного і для досягнення цих надземних дібр, які для нас є фактом віри, мусимо щиро й самовіддано працювати за вказівками нашої церкви й науки Христової й апостольської. Як мешканці землі люди завжди турбуються за свій матеріяльний добробут, за найкраще земне життя і для цього утворюють різні комерційні, економічні спілки, підприємства. Як громадяни своєї держави люди піклуються про найкращий її стан, утворюють різні політичні, культурні установи, і в праці на матеріяльне й культурне підвищення людства бачать мету й повноту свого життя.
Безумовно й ми всі в тій чи іншій мірі мусимо брати участь в цій праці. Але, як християни, ми є громадянами царства небесного, наслідники в надії життя вічного, скарби свої повинні складати на небі, і для кращого досягнення своїх релігійних мрій повинні єднатись в свої релігійні спілки й об’єднання, в Христовій церкві, що всі їх об’єднує в собі сам Христос Бог, найвищий проводир релігійного життя. І от Він теж каже, що рід цей, тобто все, що нас тримає в неволі земних принад і відводить від Бога, може бути переможений лише молитвою і постом (Мат. 17, 21). Отже і ми мусимо бути щирими учнями Христовими, іти за Його наукою й пильнувати посту й молитви, як великих засобів християнської перемоги в земному житті.
Та в уявлення цих чеснот, як і в іншу науку християнську різні часи життя церковного вкладали своє розуміння, на якому ми трохи й зупинимось, бо те чи інше розуміння посту і молитви відзначає собою й ту чи іншу сторінку життя церковного. Христос Спаситель в сьогоднішній євангелії подає нам, як зразок приємної для Бога молитви й каяття в приповісті про Митаря і Фарисея, молитву митаря, що з щирим каяттям бючи себе в груди на знак повної відданости Богові, цебто посту, казав: «Боже, будь милостивий до мене грішного» (Лук. 18, 13).
А ап. Павло в посланні до Тимофея, що вийняток з нього ми зараз чули, відкриває нам вже першу сторінку в розумінні християнського посту й молитви. Він хвалить свого учня Тимофея за те, що цей прийнявши його науку щиро і з вірою пішов впоруч з ним на страдне християнське життя, разом з ним терпів гонення, страждання в містах благовістя. До цього апостол додає й загальну думку, що всі, хто хоче побожно жити в Христі Ісусі, будуть терпіти гонення, а лукаві люди все більше будуть нахабніти на загибель собі і другим.
Отже гонення, як загальна доля християн і терпіння, як єдина відповідь християн на ці гонення, це є по суті ті ж самі піст і молитва, як ознаки побожного християнського життя. Лише тут ці ознаки викликаються зовнішніми умовами, ворожим ставленням до християн з боку всіх «синів світу цього». Про ці тяжкі зовнішні умови християнського життя і перемогу їх терпінням ясно говорив і Христос, коли казав апостолам: «Я посилаю вас, як овець посеред вовків» (Мат. 10, 16), «будуть ненавидіти вас усі народи за ім’я Моє», «Хто ж витерпить до кінця, той спасеться» (Мат. 24, 9, 13).
І св. ап. Павло, коли пригадує життя апостолів «в ранах, в темницях, в бідах від усіх, в праці, в журбі, в недосипанню, в голоді і жажді, в постах часто, в холоді й наготі» (2 Кор. 6, 5, 11, 23-27), розуміє саме ці зовнішні умови, загальну ворожість проти Христового благовістя, що створили нужденне, повне всяких обмежень, цебто посту, життя апостолів. Але цей тяжкий піст зовнішніх пригод не пригнічував апостолів, і в сумних обставинах вони були веселі (2 Кор. 6, 10), зневажання за ім’я Христове вважали за велику честь (Діян. 5, 41). І коли ап. Павло сидів у в’язниці в Римі, він писав до Филипян: «Хоч і приносять мене в жертву, але я тим радію й веселюсь, і ви цим радійте й веселіться зо мною» (2, 17-18).
От чому й молитва в ці часи суворого зовнішнього посту, великого терпіння провадилась в духовній веселости, була «виграванням в серцях вірних Господеві», полягала в співах псальмів, гимнів, хвальних і духовних пісень. (Єф. 5, 19). От таке розуміння християнського посту й молитви, як тяжких зовнішних гонінь за ім’я Христове, веселого терпіння їх і вславлення за них Бога, відкрило першу сторінку життя Христової віри на землі, добу гонінь. То були часи, коли Христова віра суворо заборонена була державним урядом і християни крім того, що мусіли всяк ховатися із своєю вірою від людей, були ще під постійною загрозою ув’язнення, заслання, тяжких мук і смерти за ім’я Христове. І ці гонення на християн що далі набували все більшого напруження й жахливого стану поки за царя Деоклетіяна (на початку 4-го віку) не досягли найтяжчої гостроти, коли цілими селами, містами жахливо винищувались християни, коли придумувались для них неімовірно тяжкі муки, так що всі мученики Деоклетіянового гонення звуться великомучениками.
Але доба гонінь залишилась в історії християнства, як часи найвищого піднесення, бадьорости, радости християнської; у в’язниці, заслання, на тяжкі муки і смерть мученики йшли з радістю, як на весілля, як на одруження з Женихом-Христом, день смерти мученика святкувався, як день народження, страждання мученика, це був як би весільний вінець на його голові, — тому й досі у нас на вінчаннях співається про св. мучеників, що стражданнями якби звінчались з Христом. Тому й молитва мучеників була акцією духовної радости й піднесення, і в місцях заслання й тяжкої праці і у в’язницях і в самі менти мук від християн лунали радісні співи подяки Богові, вславлення Його. Молитва мучеників це було теж «вигравання в серцях їхніх Господеві».
Але, як минається все на землі, так мусіла минутись і доба гонінь на християн. Це була все ж однобічна сторінка в житті християн, спрямована на боротьбу з зовнішніми ворогами і перемогу їх. І от в найбільшому розпалі Діоклетіянового гонення від його наступників Галерія й Константина Вел. залунали накази про цілковите припинення гонінь на Христову віру, про її повну волю і навіть надання їй державної пошани. Так в тяжких муках народження відкрилась друга сторінка життя Христової віри, настала доба зовнішнього спокою, але внутрішнього розвитку життя християнського.
Яке ж розуміння ця нова сторінка надає християнському посту і молитві? Під свіжим враженням тяжких зовнішніх гонінь найщиріші християни почали самі на себе вигадувати ріжні гонення, обмеження з потреб свого власного сумління. Безумовно, вони теж мали підставу в словах Христа про відречення від себе, про загублення душі своє ради Христа (Мрк. 9, 35), і в науці апостольській про неслужіння тілу (Гал. 5, 17), не любов до світу (1 Ів. 2, 15). І от з 4-го віку тисячі найкращих християн гонять себе в пустелі, в гори, в провалля земні, живуть в самотности, мучать себе кайданами, ланцюгами, ранами, зневаженням тіла, ради Христа, десятками літ стоять на стовпах, сплять на голій землі, терплять холод, спеку, обмеження в їді доводять до неімовірного стану, нічого не їдять по добах, навіть по тижнях, і то обмежуються лише сухим хлібом та овочами.
Безумовно, все це є теж гоніння, але ще більш властиві християнському життю ніж зовнішні, бо ці від християн не залежать і завжди можуть бути припинені, а гоніння внутрішні, самогоніння з метою самоудосконалення, є постійна відзнака християнського життя. Як св. мученики, так і християнські пустельники йшли на своє самовідречення з радістю і великим ентузіязмом. Для нас тепер дивне і неімовірне життя пустельників, що так опанували своєю тілесною природою, що майже зовсім її не почували на собі, що живучи в тілі, життя провадили рівно-янгольське, безтілесне. Але ще більш для нас мусить бути дивна та сила й величність їх душі, що досягла такого великого стану в пості, що була пройнята таким палким ентузіязмом самовідречення.
Але головним змаганням пустельників була вже не боротьба з зовнішніми ворогами, а боротьба з власними гріхами, пристрастями ї тому головним почуттям їх було каяття, жаль і сум за гріхи. Тому й молитва їх була не стільки вславленням Бога, скільки проханням змилування, прощення гріхів. Замість співів, гимнів, в пустелях лунали безконечні читання псальмів, покаянних молитов через усі ночі, поклони, стояння добами на колінах з піднятими до неба руками, в повному мовчанні, або з повторенням сотні разів молитви: Господи помилуй!
От відгуком цих пустельницьких настроїв в житті християнства й є наші пости і молитви, зокрема Великий піст, з його правилами щодо їжі і сумними покаянними відправами. Але все на світі минається. Згасав поволі й ентузіязм пустельництва, дивного самогонення, самовідречення в християнському житті. Залишилась мертва форма утвореного пустельництвом життя, а його душа, його жива творчість, найбільш цінна в християнстві, зникала. І в час, як офіційна церква і на сході і на заході спокій зовнішній пустилась використовувати на всяку політичну боротьбу та її інтереси, християнське життя на довгі віки густо покривається темною габою чернецтва, цією мертвою формою пустельництва без його духа. Піст уже набуває розуміння лише, як утримання від визнаної пустельниками скоромної їжі і вживання в певні часи лише пісної їжі. Молитва обертається на формальне виконання певного уставу, складеного пустельниками, без усяких змін і відступлень від нього. Всяка жива творчість в розумінні християнського посту й молитви припиняється, а разом з тим мертвіє й християнське життя.
А те, що мертвіє, втрачає інтерес для людей, вимагає лише похорону і відродження нового. Від офіційних церков сили до відродження нічого ждати, бо вони самі вже потонули в нетрах земної політики. Нову сторінку в житті церкви мріяло відкрити протестанство різних видів. Але воно не здолало в цю сторінку вписати щось нового й вищого до розуміння християнського посту і молитви. Воно лише розбило те старе, мертве, що вже й само по собі руйнувалось, але на місці його щось нове, величніше створити не спромоглось, а лише само розпорошилось на дрібні ворожі гуртки. А де розділення в собі, там теж смерть, і протестанство взагалі є більш негативне, руїнне, ніж позитивне, творче явище в християнському житті.
Браття! Ми зараз живемо при якихось жахливих, смертельних муках християнського життя. Вороги Христові кажуть, що це вже смерть і самого християнства. Але ми, християни, з цим погодитись не можемо. Ми віримо в воскресіння Христа, а «Христос воскресши вже більш не вмре, смерть над Ним уже влади не має» (Рим. б, 9). Отже і сучасні тяжкі хворости церкви Христової ми повинні приймати лише, як муки народження, муки, якими закривається стара сторінка церковного життя, сторінка самогоніння, чернечого лицемірства і розгортається якась нова нам ще невідома, але змістовніша й вища, яка дасть і нове розуміння християнського посту й молитви.
Ой, коли б Господь скоро послав тих «апостолів правди і науки», яких так палко ждав ще Т. Шевченко, які б здолали за Христовим натхненням це зробити і знов піднести християнське життя, як «світло для світу». Тільки нове й глибоке розуміння апостольської науки й св. Письма може їх і нас умудрити на це спасіння «вірою в Христа Ісуса». А поки що будемо, браття, уважніше заглядати в ті сторінки християнського життя і по ним провадити і своє життя, які вже утворено: в страждання за Христа, терпіння, вславлення Бога за все, в самоудосконалення, волю від земних принад життя, і цим розумінням посту і молитви умудряти себе на спасіння вірою в Ісуса Христа. Амінь!
|