Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Пастирство в Христовій Церкві
(32-га Неділя — 1 Тим. 4, 7–16)

Сьогоднішнє читання з послання ап. Павла до Тимофея, містить у собі такі поради й завваги Тимофеєві, при світлі яких цікаво поглянути на явища минулого й сучасного церковного життя. «Противних і зайвих бабських балачок уникай, радить Тимофеєві ап. Павло, а працюй задля побожности».

Цікаво, що ж власне ап. Павло називає противними й зайвими бабськими балачками? Перед цією порадою апостол палко картає лицемірство брехливих і запеклих в своїй совісті учителів, що боронять одружуватись і велять утримуватись від їжі того, що Бог створив на поживу з подякою вірним, «бо всяке створіння Боже добре й ніщо не гидке, коли приймається з подякою» (1 Тим. 4. 4).

Невідомо, яких саме брехливих і запеклих в своїй совісті учителів мав тут на увазі ап. Павло, але ці його слова близько стосуються тих штучних і крайніх поглядів на шлюб і їжу, які особливо виявились з 3-го, 4-го віку і далеко перевищили апостольський погляд на це. Відомо, що стриманність в задоволенні своїх тілесних потреб, поставлення їх під оруду моральних вимог, це є принципова наука і Христа і апостолів, але в дальші віки після апостолів тенденція проти шлюбу і їжі набула в церкві справді якогось зайвого напруження.

Хвиля проти шлюбу, пропаганда дівства цілком залила тоді і схід і захід. Навіть такі св. Отці, як Василь Вел., Іван Золотоустий надто підносили дівство, вмовляли дівоцтво хоронити себе від шлюбу, а чоловіків іти в пустелю, в самотність, наче самотній, безшлюбний стан людини є найвищий, найлюбіший Богові стан життя. А такі західні Отці, як Ієроним просто говорили, що шлюб веде до пекла, а дівоцтво забезпечує рай. А відносно їжі, то пустельники просто наче змагались, щоб якнайсуворіше перепостити один одного. Всі вони майже утримувались від усякої їжі, крім хліба та води; то той задовольнявся лише малим буханцем на добу, той цього буханця споживав за 2 - 3 доби, а були такі, що споживали одну проскурку за тиждень.

Такого суворого ставлення до шлюбу та їжі Христос і апостоли не заповідали. Але коли таке ставлення виникало в душі християнина з цілковитого захоплення вищими ідеями християнства, коли воно було природною вимогою душі християнина, що ще на землі забувала про земне, а жила вже янгольським небесним життям, воно заслуговує всякої пошани.

Але як скоро найвищі і найчистіші людські поривання обертаються в мертву безідейну традицію! Так і натхнене пустельництво скоро обернулось на бездушне чернецтво. Традиція безшлюбности й стриманности в їжі тривала в чернецтві, але низький душевний стан ченців часто вже не відповідав високому настрою пустельників, і те, що для цих було легким і приємним подвигом, для ченців стало тяжким, незносимим тягарем, і їх безшлюбність та аскетизм як часто збивався на лицемірство брехливих запеклих в совісті своїх людей. Формальна безшлюбність і постництво таких людей лише, щоб люди їх такими бачили, запевне вже ніякої пошани не заслуговують, а є лише «тілесна вправа мало на що корисна».

Але ще більше запеклости совісти своєї допускаються ті церковні керівники, які й ці тілесні вправи використовують для своїх земних не-християнських цілей. До такої запеклости допустились папи римські, запровадивши в католицькій церкві обов’язковий безшлюбний стан духівництва До якої справді запеклости совісті й безсоромного лицемірства мусіли допуститись папи римські, коли вони так вперто, з таким насильством запроваджували безшлюбність свого духівництва, брутально касували Боже благословенство на шлюб і все ж завели безшлюбність, а скрізь пальці дивились на позашлюбні й найбільш розпусні зв’язки своїх духівників.

Чи ж християнські моральні інтереси керували тут папами, чи моральне підвищення духівництва? Зовсім ні. Мета папів тут була зовсім порвати моральні зв’язки духівництва з народом, всяку залежність його від народу, а цілковито підбити їх під свою залежність, мати в духівництві лише свою від себе залежну армію для досягнення свого го-ловенства над усіма церквами і народами. От чому ті папи, що най-брутальніше домагались свого головенства над світом, як Григорій 7-ий, Інокентий 3-ій, вони найзапекліше запроваджували безшлюбність духівництва.

В останні часи вперто запроваджується безшлюбний стан духівництва і в українській уніяцькій, підлеглій папі церкві. Думаєте, що це робиться для духовної користи народу, для морального підвищення духівництва? Зовсім ні. Це є властива римському папству мета, порвати зв’язки й українського уніяцького духівництва з своїм народом, зробити й це духівництво покірною армією для свого головенства над українським народом. Нехай же наші брати уніяти відкриють нарешті очі, хоч при світлі апостольського застереження Тимофеєві проти тих керівників, що в останні часи відступають від віри та що з брехливого лицемірства й запеклої совісти боронять одружуватись.

В східній церкві заборона шлюбного стану духівництва не досягла такої сили, як в західній, а обмежилась лише вимогою безшлюбности єпископів, бо тут вищі керівники церкви не досягли повного головенства над нею. Зате друге застереження ап. Павла проти тих, що велять здержуватись від їжі, що її Бог створив на поживу вірним з подякою, має тут велику рацію. Чернечий чорний серпанок, особливо в російській церкві, покрив собою не тільки голови єпископів, а і всю церкву і найбільше відзначився на утриманні від певних родів їжі — на пості тілесному. І в чернецтві і в народі запанувала така думка, що поскоромитись у піст це є найбільший гріх; чоловік може в піст, як і в інші дні і красти і брехати й обдурювати і пиячити і навіть об’їдатись, але тільки не їсти скорому. Хоч Отці церкви і навіть постові пісні часто зауважують, що справжній піст є не лише утримання від скорому, а й утримання від гріхів, посилення побожности й благодійносте, піст духовний, але народ московський довгі віки тримався того, що вся сила, вся вартість посту перед Богом це не їсти і навіть не покоштувати м’ясного в піст.

Жахливо легковажний і як ніби охочий відхід народу-постника російського та й нашого українського під навалою противної сили, як не можна краще, стверджує ту заувагу ап. Павла Тимофеєві, що «тілесна вправа мало на що корисна» (а більш того, шкідлива), лише побожність, високий настрій душі, душевне прагнення до морального самовдосконалення на все корисне; вона дає найкращий напрямок, високу вартість і життю сучасному і надію на життя майбутнє. Цю свою заувагу апостол стверджує «вірним словом» церковної пісні, чи молитви, що «через те ми й трудимось і ганьбу терпимо, що надіємось на Бога живого, що є Спаситель усіх людей, а найбільше вірних». Цебто і всім нашим тілесним подвигам і тяжким пригодам дає певну вартість наша щира побожність, наш душевний настрій, наша надія на Бога, Спасителя. От цього, каже апостол, ти навчай, до цього закликай, до піднесення в душі своїй щирої побожности, до виховання в ній своїх думок і почувань, а не до утримання від шлюбу, чи їжі та пиття, бо як каже апостол в іншому місці, «царство Боже не є їжа та пиття, а правда, мир і радість у Святім Дусі» (Рим. 14, 17).

Тимофей був іще не старий чоловік, мав віку, мабуть, років під 40, але для пресвитера та ще голови пресвитеріяту, яким був мабуть у Єфесі Тимофей, це були ще молоді роки, бо «пресвитері» грецьке слово «старші», були й на вік старші. Тому ап. Павло боїться, щоб вірні не гордували його молодістю, а для цього радить Тимофеєві відповідну повагу до себе викликати своїми високими духовними чеснотами, бути зразком для вірних в слові, в поводженні, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті, бути справжнім пресвитером-старшим не роками, а чеснотами.

В апостольські часи церковними відправами керували звичайно по церквах апостоли і пророки, цебто благовісники. Але вони були мандрівними виконавцями відправ, завжди переходили від одної церкви до другої; коли ж їх не було, то їх звичайно заступали місцеві пресвитері. От і ап. Павло доручає Тимофеєві пильнувати до його приходу церковних відправ, які звичайно складались тоді з читання св. Письма, науки на його підставі і духовної утіхи — з співів і молитов. Особливо ап. Павло нагадує Тимофеєві «не занедбуй того дару (харисми), що його дано тобі через пророцтво після покладення рук пресвитерства». От ці слова ап. Павла про якийсь особливий дар Тимофеєві і процес його отримання набули надзвичайної ваги в церкві в зв’язку з завжди пекучими в ній ієрархічними питаннями. Отже і ми мусимо трохи на них зупинитися.

Про який це дар нагадує апостол Тимофеєві? Тайну хрещення й покладення рук в тайні миропомазання апостол сам виконав над Тимофеєм і над його бабкою і матір’ю, як про це сам свідчить (2 Тим. 1, 6). Але це був загальний у всіх вірних дар. Апостол очевидно згадує про особистий дар, що давався не всім вірним, яким тоді був дар апостольства і пресвитерства. Який же був процес отримання цього дару? Апостол просто каже, що цей дар дано Тимофею, але не каже ким дано. На підставі ж інших згадок про обрання пресвитерів і апостолів (Діян. 6, 3, 13, 1, 14, 23). ми знаємо, що обирала церква, вона ж, як скарбниця всіх дарів Св. Духа, давала їх своїм обранцям.

Підчас обрання звичайно кандидати обговорювались і виступали пророки-натхнені промовці, що мали великий вплив на церкву, і їхні промови за того, чи іншого кандидата, церквою брались до уваги. Так обраний був на апостольство, згідно пророцтвам, і сам ап. Павло. Обраний перед церквою виголошував сповідь віри, давав певні обітниці (1 Тим. 6, 12). і церква покладенням рук своїх представників стверджувала його на служіння відповідним даром Св. Духа. На ап. Павла руки поклали після обрання в Антиохії ті ж пророки.

Але років через 20, коли в кожній церкві були вже постійні церковні обранці-пресвитери, звичайним стало зведення церквою дару Св. Духа на обраного, через покладення рук пресвитерства, як це ясно зазначає ап. Павло відносно Тимофея. Цікаво зазначити, що тут «благочестиві» слов’янські перекладачі, а за ними й російські й українські зробили свідомо, запевне, маленьке перекручення: грецьке слово «пресвитерства» вони переклали загальним «священства». Чому це зроблено? Річ в тім, що з 3-го віку й далі з причин, про яку зараз не буду згадувати, завзято творився єпископський ієрархізм в церкві, і єпископи, що від церкви одержували рівний дар з пресвитерами, забирали до своїх рук усі ієрархічні права в церкві, засвоїли виключно собі й покладення рук в тайні священства, позбавивши цього права пресвитерів.

Так постав мабуть уже після 1-го Всесвітн. Собору канон: Єпископа поставляють 2 або 3 єпископи, а пресвитера й диякона один єпископ. Ця традиція, хоч не відповідає апостольським часам, затрималась і досі, як єдино канонічна. І от благочестиві перекладчики, щоб пристосувати й слова ап. Павла до цієї традиції зробили маленьку підробку — замість «пресвитерства» переклали «священства», під яким можна розуміти й єпископів. Але залишимо це на їх совісті, а краще зміркуємо, який же дар одержав Тимофей? Цей дар апостол найбільше скрізь сполучає з благовістям, з учительством і він в благовісті робить явним перед усіма успіх, він через науку дає спасіння й промовцеві й слухачам, він є найвище достоїнство пресвитерів (І Тим. 5, 17). Ясно, що ап. Павло не відрізняв дару пресвитерства від дару апостольства в церкві.

Браття! Апостольство, благовістя і зараз мусить бути головним обов’язком і достоїнством пастирства. Пильнувати науку, навчитись самому, й навчати інших, — в цьому мета пастирства. Коли зараз пастирі часто звели своє служіння до виконання треб, то це відхід від апостольської мети пастирства. Але й виконання треб і тайн і церковні відправи, і читання і співи, а найкраще гідне життя, любов, побожність пастиря, все може і мусить бути благовістям, наукою побожности. «Ви світло для світу» — от найкраща порада Христа і апостолів пастирям і всім вірним. Амінь!