Підвалини пастирства римо-католицької церкви(31-ша Неділя — 1 Тим. 1, 1–17)
«Сину Тимофею!» Так звертається св. ап. Павло в свойому посланні до свого учня і щирого співробітника. Ап. Павло, як великий благовісник Христа по всьому світі, мав кількох щирих учнів, що з ним подорожували, від нього навчалися благовістя, брали з нього приклад і значно полегшували йому й труднощі подорожі й благовістя. Найближчим із цих учнів був у ап. Павла Тимофей. Він його сам охрестив ї звів на нього Дари Св. Духа, як про це сам і свідчить (2 Тим. 1, 6), і зробив його своїм майже постійним супутником. Коли ап. Павло був ув’язнений Тимофей сам уже запевне провадив благовістя, але не забував і свого вчителя, відвідував його у в’язниці в Римі (Фил. Кол. І, 1), за це мабуть, і сам був ув’язнений, але скоро звільнений (Єв. 13, 23).
Коли ап. Павла було теж звільнено, він знову з Тимофеєм відбув з Риму подорож по тих церквах, що їх раніш заснував. Завітав він і до давньої церкви Ефеської. Але тут його дуже засмутили деякі не його вихову вчителі, чи пресвітері, що дбали не так про користь церкви, як про свою власну і думали, що благочестя це є надбання (1 Тим. б, 5), і в свою науку вплітали якісь зайві вигадки, що «більше робили змагання, ніж Божого збудування у вірі» (1, 4). Тому ап. Павло залишає в Єфесі Тимофея, як свого певного учня, обраного тут мабуть за голову пресвітеріяту, щоб він дав зразок, «як треба в домі Божому жити, котрий є церквою Бога живого» (3, 15).
І от з подорожі ап. Павло дає поради Тимофеєві відносно його пастирського служіння церкві, тому й послання його до Тимофея й другого учня Тита звуться пастирськими. Які почуття повинен мати в собі й викликати в своїх братів істинний пастир до своєї церкви? «Кінець заклику (до пастирів у відношенні до церкви) відповідає ап. Павло, це є любов від щирого серця та добра совість і нелицемірна віра».
А яке почуття завжди мусить мати в собі істинний пастир церкви? Почуття власної негідности, гріховости й вдячности Богові за своє служіння, і прикладом тут ап. Павло ставить себе самого. «Христос, каже ап. Павло, прийшов на світ грішників спасти, між ними я перший. І я дякую Христу Ісусу Господу нашому, що за вірного мене вважав, поставивши мене на службу, — мене, що був колись гонителем та знуща-телем». Ап. Павло сповняється великою побожністю перед безмежною благодаттю Божою, що намножилась, як море безкрає вірою і любов’ю, що в Христі Ісусі, і ця благодать покрила і його першого з грішників. «Та ради того помилувано мене, щоб на мені першому показав Ісус Христос усе довготерпіння, на приклад тим, що мають вірувати в Нього на життя вічне».
І ці почуття власної гріховости й безмежної Божої благодати та довготерпіння захоплюють апостола таким вдячним молитовним настроєм, що свої дальші поради Тимофеєві він перериває величним, від щирого серця славословієм «вічному, нетлінному, єдиному Богові». От зміст сьогоднішнього читання з послання ап. Павла до Тимофея.
Браття! Все те, що ап. Павло писав до Тимофея, стосується перш за все до пастирів церкви, до пастирського служіння, бо всі пастирі церкви апостольської, це є і мусять бути учні й співробітники св. апостолів у своїй церковній праці. Але тому, що пастирство це є осередкова й найбільш діяльна й рушійна сила в церкві, все, що відноситься до пастирів, близько торкається і всієї церкви, всіх християн, бо всі пастирі це є і мусять бути обранці церкви, серце і мозок її, і по пастирству судять і про всю церкву: який пастир, кажуть, така й отара. На жаль пастирство, особливо в особах вищих своїх представників, багато зловживань внесло в життя і склад Христової церкви в напрямку збільшення своїх прав у церкві і знищення прав останніх — християн, мирян.
Особливо це торкається римо-католицької церкви, в якій духівництво засвоїло собі всі права, а мирянам залишило лише одно — цілковиту собі покору, де духівництво в праві сказати: церква це я. А все пастирство католицьке зосереджено в особі папи римського, який в праві сказати: пастирство це я. Отже про римо-католицьку церкву більше ніж про яку іншу треба сказати словами Христа: «Коли око твоє чисте, то й усе тіло твоє світле буде. Коли ж око твоє лихе, то все тіло твоє темне буде» (Мат. 6).
Духівництво в католицькій церкві складає з себе тісно з’єднану в собі, спаяну суворою дисципліною, відокремлену від мирян касту, так зв. «клир», під проводом папи, як замісника Христа. Лише цей клир є активна сила в католицтві, а миряни — пасивна маса. Тому і ввесь склад католицької церкви зветься клерикальним і життя цієї церкви, що твориться лише клиром, а не всім народом, зветься клерикалізмом.
Погляньмо ж при світлі апостольських заповітів на кінець і мету католицького духівництва, особливо провідника його, папи римського, чи йде воно шляхом апостолів, чи вже давно ухилилось на шляхи темряви світу цього? Ап. Павло накреслив дуже світлий кінець і мету пастирства. Це є щира любов до всіх вірних, добра совість перед усіми людьми і нелицемірна віра перед Богом. Тому, що щира любов і нелицемірна віра це є таємниця серця, цілком відомі лише Богові, ми звернемо увагу лише на добру совість римського папи та його підручників перед людьми, перед історією. Чи ж справді вона така вже добра й чиста?
Головна мета католицького клерикалізму на чолі з папою, це є не любов і віра, а всесвітнє панування над усіма народами й церквами, всесвітня світська державність і церковне головенство римського папи. Тому то для всякого ясно, що ця мета є цілковитий відхід від заповітів Христа, що казав апостолам: «Ви вже не з світу, Я вас забрав від світу» (Ів. 15, 19), і «Князі панують над народами, а у вас нехай не буде так» (Мар. 10, 42).
Папи, хоч про людське око, щоб заспокоїти їхню совість і покликались в досягненні своєї мети на св. Письмо, доводили з нього з очевидним перекрученням своє панування, князівство над державами й церквами, але головним чином спирались у своєму праві на князівство над державами і головенство над церквами на певних, цілком ясних історичних документах, ними очищали свою совість перед людьми, коли намагались ними опанувати. Дивіться, мовляв, ось ясні історичні документи, вони безперечно доводять, що папи римські завжди з самого початку мали ті права, яких ми для себе добиваємось. Папські вчені, схолястики запевне з великою вченістю стверджували ці документи, перед усім світом свідчили про їхню дійсність і незаперечність.
Які ж це документи? Це так зв. «Константинів дар» і «Ісидорові декреталії», що їх папи висунули особливо з 9-го віку, коли почали запеклу боротьбу з новими західними державами за своє князівство над ними і церквами в них. Ми не будемо зараз зупинятися над папськими доводами з св. Письма, хоч і тут совість їх надто гнучка, а зупинимось коротенько на їхніх історичних документах, яка тут совість у папів.
«Константинів дар», на якому папи ґрунтували свою всесвітню імператорську владу над Римом і всіма державами, це сфабрикований не раніш 9-го віку документ такого змісту: Імператор Константан Великий ніби подарував папі Сильвестру 1-му за сцілення його від прокази м. Рим на правах римського імператора і саме для того й свою столицю переніс до Візантії, щоб папа Сильвестер і його заступники залишились в Римі, як імператори і наказує вважати папський престол в Римі від свого імператорського в Візантії й передає у власність папи всю Італію і всі північні краї римської держави.
«Ісидоровські декреталії» це є збірка різних церковних канонів, що їх в 7-му віці зібрав до купи Ісидор, єпископ Севильський (в Еспанії). Але до цієї збірки папські фальшівники в 9-му віці додали більше, як сто підроблених декреталій, цебто наказів самих перших римських папів 1-3-го віків, з яких видно, що римські папи й тоді ще керували всіма церквами і мали право всесвітнього суду й керівництва.
Темні, несвідомі історії князі й державці 9-12 віків, затуркані схолястиками, прийняли ці документи, як щиро правдиві, і на їхній підставі папи здобули собі не тільки таку владу на заході, як візантійські імператори на сході й роздавали корони і князівства кому хотіли, але зазіхали й на візантійську корону, й за папи Інокентія ІІІ-го хоч на короткий час ї її досягли. А на підставі Ісидорових декреталій папи підбили під себе всі західні церкви, заявили претенсію, а на короткий час і досягли (за того ж Інокентія ІІІ-го) головенство і над східньою церквою, поставили для неї своїх патріярхів.
Але вже в 14-му віці, коли вчені гуманісти краще познайомилися з історією і звільнилися від папської опіки, цілком довели безсоромну і грубу підробку цих обох документів, і з цим мусіла погодитись і католицька вченість і назвала Ісидорові декреталії «Лжеісидоровими», а Константанів дар і зовсім відкинула. Але фактично папи й досі стоять на ґрунті цих грубих фальшівок і вперто захищають і свою світську владу і своє церковне головенство.
Чи добра ж совість перед людьми у папи римського і всього його духівництва, що прибрав собі високі права на підробках, на фальшуванні? Чи добра ж совість і в нашого уніяцького духівництва, що поминає в церквах «вселенського архиєрея папу римського», знаючи добре, що цю вселенську владу папа здобув собі підробленими документами? Не все гаразд що до доброї совісти і в духівництві східньої церкви, що свої права ґрунтувало на волі державців, що використовували духівництво для своїх державних міркувань.
Але священство нашої Автокефальної Церкви має право сказати, що в нього добра совість, бо воно єдиним своїм ґрунтом має волю й обрання своєї церкви і є справжнє служіння церкви, а не панування над нею. Що ж до світської влади то духівництво наше в єднанні з церквою стоїть на ґрунті відокремлення церкви від держави і в цьому ґрунтується не на людських підробках, а на словах Христа Спасителя.
Але римський папа підносить перед очі світу таке своє право, яке цілком покриває всі його підробки й фальшування, а саме свою непогрішимість. І тут цікаво освітити цю непогрішимість прикладом ап. Павла. Апостол називає себе першим з грішників, що на ньому Христос виявив своє довготерпіння, але папа цей заступник апостолів зухвало каже, що він в справах церковних непогрішний, що, значить, і ті грубі фальшівки і безсоромна брехня, що він їх визнає за щиру правду і на них обґрунтував свої права, є дійсно щира правда. І це справді є сумління католицького священства!
На Констанцькому соборі, що на ньому присудили на страту великого християнина Гуса, один видатний папський єпископ сказав Гусові: «Все, що каже папа, є щира правда, і коли він скаже, що в мене тільки одно око, я й цьому повір’ю». Справді, коли папа непогрішимий, то яка може бути у папістів інша правда, крім тієї, яку визнає папа? Але що спільного тоді у папи з ап. Павлом, що визнає себе першим з грішників? Чи назвав би апостол папу римського своїм сином, як Тимо-фея? І яка спільність католицької церкви з апостольською?
Кажуть папісти, що папа непогрішимий (непомильний) лише в церковних справах, як голова церкви, а як приватна людина він може бути й грішником. Але це якесь штучне поділення одної особи на дві протилежних, що в дійсності не може бути. Сам Христос про таких непогрішимих грішників сказав: «Багато є таких, що казатимуть Мені в той день: Господи, чи не Твоїм ім’ям ми пророкували й чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене ви, що чините беззаконня» (Мат. 7, 22). Я ніколи не знав вас, скаже Христос і непогрішимим папам, що підробки визнавали за правду, як голови церкви і самі всяку неправду й беззаконня чинили. А коли не визнав папів Христос, то на що їх визнають католики і наші уніяти за своїх непогрішимих духовних керівників?
Ми ж, браття, визнаємо непогрішимою лише всю церкву, як єдине тіло Христове на чолі з Головою Христом, що як каже ап. Павло «є стовп і твердиня істини» (1 Тим. 3, 15). І коли папа зухвало каже: церква це я і голова церкви замість Христа це я, і на цій підставі вважає себе непогрішимим, і вимагає собі слави, як Богові, то ми, діти Автокефальної Української Церкви, вільні від цієї папської облуди разом з ап. Павлом, першим грішником, побожно виголосимо: Цареві вічному, нетлінному, невидимому, єдиному премудрому Богові честь і слава на віки вічні. Амінь!
|