Христос і народ(Неділя 31-ша по Тройці)
Чудо сцілення сліпого, що про нього тільки що чули ми зі св. Євангелії, трапилось в той час, коли Христос творив свою останню подорож на страждання і вже підходив до Єрихону. Христос узяв тоді 12 учеників Своїх, та й каже до них: «От, ми йдемо до Єрусалиму, і станеться все, що написано пророками про Сина Чоловічеського: Бо видадуть Його невірним і глузуватимуть із Нього і зневажатимуть Його, і оплюють Його, і катуватимуть Його і уб’ють Його, та на третій день Він воскресне» (Лук. 18, 31).
Правда апостоли, як зауважує св. єв. Лука, нічого з цих слів не зрозуміли, це слово ще закрите було від них. Це тільки наводило на них жах, як каже св. Марко, і вони йдучи за Христом боялись (Марко, 10, 32). Все це давало лише апостолам привід примічати і відзначати в своїй пам’яті все, що трапилось підчас цієї сумної подорожі від Єрихону до Єрусалиму і до Голготи. І от саме, як підходив Христос до Єрихону, чи як виходив з Єрихону (так свідчить св. єв. Марко 10, 46), чи може й підчас входу і підчас виходу дав світ бачити двом сліпцям, як свідчить св. єв. Матей (20, 29). Але всі євангелисти свідчать, що за Христом увесь час ішов великий натовп людей, що саме й звернув на себе увагу сліпців, і коли вони довідались від народу, що це проходить Ісус із На-зарету, то почали кликати: «Ісусе, Сину Давидів, помилуй нас!» Христос змилувався над ними і підозвавши їх до себе доторкнувся до очей їх, і зараз очі їх прозріли, і вони теж пішли за Ним. Іде Христос Спаситель наш на муки, а Сам дає велику радість нещасним темним, від мук їх визволяє...
Але ми, браття, звернемо тепер увагу свою на той великий натовп народу, що ввесь час ішов слідом за Христом і надавав його подорожі великої прилюдности й урочистости. Де набрався цей натовп людей? От вернемось думкою назад до Галилеї, звідки вийшов Христос, прямуючи до Єрусалиму. Там Христос почав своє благовістя, там на березі Галилейського моря обрав Собі найближчих учеників; там по селах і містах Галилейських Христос творив найбільше чудес, що виявляли не лише Його Божественну могутність, а й велику любов Його й милосердя до людей; там на схилі гір Галилейських Христос виголосив свою високу науку про досягнення найбільшого щастя на землі і на небі.
Цією Своєю Божественною працею на піднесення останніх світу цього Христос так прихилив до Себе простий і щирий народ Галилей-ський, що багато з них кидали свої земні турботи та скрізь шукали Його, (Мат. 1, 37), йшли за Ним. вважали Його за великого пророка (Мат. 14, 14), і навіть царя (Ів. 6, 15). І коли Він проходив з благовістям по містах і селах, щораз більше ріс за Ним натовп народу, що щиро віддав Йому своє життя. Було між цими людьми й чимало жінок, що служили Йому з добра свого (Лук. 8, 2-3), було багато й чоловіків ріжного віку.
А коли всі ці галилейські прихильники Христові почули, що Він з учениками Своїми йде в Єрусалим на свято Пасхи, то почуття любови до свого Учителя, а може й яке сумне передчуття ворожих заходів проти Нього з боку Його ворогів первосвящеників та книжників юдейських, заставило їх усіх іти за Христом в цю Його подорож і утворити навкруги Його такий великий натовп, який здивував навіть сліпців Єрихонських. Між цими людьми не мало, мабуть, було й таких, що ще не перебродили в них мрії про Христа, як земного царя — потомка Давидового, що може якраз на це свято Він має оголосити в Єрусалимі своє «царство Боже», про яке з’ясовував у своїх приповістях, і що ближче підходили до Єрусалиму, все більше ці мрії зростали (Лук. 19, 11).
Правда, Христос може де підчас ночівки окремо брав своїх 12 учеників Своїх і говорив їм про свої страждання і смерть в Єрусалимі. Але під загальним настроєм народу і їм слова Христові про Його страждання здавались чимсь незрозумілим, неімовірним. Але всі ці Галилейці були безумовно цілком щирими й відданими послідовниками Христа. Це вони утворили Йому величний вхід в Єрусалим й урочисту зустріч Його там. Увесь цей нарід вів Христа в Єрусалим для того, щоб крикнути Йому «осанна», а не для того, щоб кричати до Пилата: «розпни, розпни Його».
Ні, то інший народ; то Єрусалимські міщани та крамарі, що давно вже втратили селянську простоту й щирість, а цілком потонули в справах комерційних та низької продажности. Це ті спільники первосвящеників та книжників, що мали спільні з ними інтереси, може й добрі заробітки мали коло храму, продавали в ньому воли, вівці, голуби, міняли гроші (Ів. 2, 14), і не від того були, щоб коли треба й на підкуп піти. Принаймні, коли стали первосвященики шукати кривих свідків на Христа, то знайшли двох, безперечно з цих єрусалимських крамарів, що дім молитви повернули на дім торгівлі, що свідчили: «Ми чули, як Він казав у храмі: Можу зруйнувати храм Божий і за три дні збудувати його». Безперечно з цих же продажних душ були й ті криві свідки, що «їх свідчення не сходились» (Мар. 14, 56).
От ці спільники та прислужники Єрусалимського священства та фарисеїв, що збіглись на цікаве видовище суду над Христом, з намови своїх керівників кричали до Пилата: Розпни Його, а коли Христос висів на хресті, разом із книжниками глузували з Нього. А той простий народ, що привів Христа з Галилеї, він нічого цього не робив, він сам мусів тікати, пішов у розтіч, бо за галилейцями слідкували, їх ловили (Лук. 22, 59). Лише найбільш віддані з них та жінки галилейські своїми гіркими сльозами та співчуттям полекшували, хоч здалека стоячи, самотність і муки Свого Учителя. Плакали, правда, й єрусалимські жінки, але це була звичайна, жіноча плаксивість, і Христос їхній плач на них і повернув: «Жінки єрусалимські, не плачте по Мені, а плачте по собі та й по дітях ваших» (Лук. 23, 27-31).
Браття! Кажуть, що й наш український народ теж тепер ганебно поділився, і з цього приводу багато балачок. Так, наш народ давно вже поділено, його на шматки рвали всі, кому як хотілось, а тепер почувши подих волі він і сам ділиться. Але це, завжди і в кожному народі так було, зокрема в найбільш відповідальні менти його життя. І в нас тепер і в церковній ділянці одні пішли за новою рідною українською церквою, а другі вперто тримаються старих слов’янських священиків, а ще інші уні-яцького папського священства. Як це було колись в єврейському народі, так тепер помічається і в нас: простий, щирий народ щиро пішов за нашою церквою, кричить їй «осанна», а заможніше міщанство, крамарство спілкують із старим духівництвом, кричать про нашу церкву: «Розпни її!»
Але, браття, такий поділ в церковній справі ще не велика біда: в суперечках кажуть, виявляється істина. Віримо, що нашому народові, де б він не був, душа скаже своє. От то гірша біда, яку зазнав Христос від своїх послідовників підчас своїх страждань: усі Його прихильники, що прийшли з Ним з Галилеї і навіть ученики Його повтікали, а Його самого залишили. От це ж часто і в нас трапляється. Коли насуває на нашу церкву якась неприємність, якась загроза, біда, зараз самі здається найприхильніші парафіяни десь ховаються, відходять. І коли треба виявляти найбільше твердости й однодушности, найбільше сміливости, тоді всі розбігаються, зникають. І це, кажуть, найбільш негарна історична хиба українців: десь зникати, ховатись, коли в них саме потреба. Через цю хибу ми українці в найвідповідальніші менти нашого життя завжди «пасли задніх».
Але в нашому народі є ще одна риса, ще більш ганебна: легко перебігати з натовпу тих, що кричать «осанна» до того гурту, де кричать «розпни», і ця хиба робить наш народ не тільки не здатним, хоч задніх пасти, а навпаки його самого робить загальним пасовиськом для всіх, кому охота.
Але ми, браття, не будемо зупинятись думкою на сумному минулому, а, як каже ап. Павло, забуваючи вже те, що ззаду, сягатимем по те, що спереду (Фил. 3, 13). Ми віримо, що життя нашого народу і взагалі справжнє християнське життя, ще спереду, ще справа майбутнього. І ми не можемо собі уявити його інакше, як братерським єднанням, щирим співробітництвом всіх народів, усіх церков на загальне піднесення до кращого. А перед у цьому запевне повинні вести церкви.
Нехай же ввесь наш народ щиро об’єднається в своїй рідній церкві і від неї здобуде сили для перемоги своїх історичних хиб — слабодухости, зрадливости і всього, що так тяжко його пригноблювало, щоб і Христу Спасителю від щирого серця кликати «Осанна», а не з слабодухости і зрадництва кричати з ворогами Христа «Розпни Його!» Амінь!
|