Христова освіта й сліпі бандуристи(Неділя 31-ша по Тройці)
Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене! Так взивав, так кликав до Христа сліпий жебрак при дорозі коло Єрихону, коли почув, що проходить мимо нього великий натовп людей і коли йому сказали, що це йде Ісус із Назарету. Чому сліпий жебрак саме такими словами взивав до Христа? Чому називав Його сином Давидовим? Запевне не випадково, не так собі, він так кликав. Він підбирав таке ім’я Спасителеві, яке б звернуло на себе не тільки увагу, а й викликало б ласку від Христа, бо він просив від Нього сцілення очей своїх.
Отже називаючи Христа Сином Давидовим сліпий жебрак виявив свою певну релігійну свідомість. Може він цим хотів навіть показати, що він знав обставини Благовіщення про народження Христа, коли янгол сказав Пресв. Діві: Ти породиш Сина... і дасть Йому Господь Бог престіл Давида, Отця Його і Він буде царювати вічно. Сином Давидовим називали Христа навіть високоосвічені в св. Письмі книжники та фарисеї. Так раз запитав Христос у них: Як ви думаєте відносно Христа, чий Він син? Вони відповіли Йому: Давидів. Тоді Він знов запитав їх: «То якже Давид в дусі Божому зве Його Господом, кажучи: Сказав Господь Господеві мойому, сиди праворуч Мене? Так коли Давид зве Його Господом, то якже Він син йому?» (Мат. 22, 41). Фарисеї та книжники на це нічого не відповіли.
А от сліпий жебрак ясно і твердо відповів, назвав Христа Господом. Бо коли Христос прикликав до себе сліпого й запитав його: Що ти хочеш, щоб я тобі зробив, він сказав: Господи, я хочу бачити світ! Отже сліпий жебрак виявив себе більш освіченим релігійно, з більш світлою вірою, ніж начитані в св. Письмі книжники та фарисеї. В нього були сліпі очі, але душа його, його віра вже була світла, вона вже далеко більше бачила, ніж видючі та вчені єврейські книжники. А коли душа сліпого більше бачила, то краще могла вести людей до світла Христового, ніж сліпі душею вчені єврейські.
Браття! І в наші часи ми часто бачимо в життю, що сліпі жебраки, ці кобзарі, бандуристи, що співають по базарах, що просять хліба, часто більше свідомі, більш високі душею люди, ніж навіть кабінетні вчені. Сліпі жебраки, що примушені завжди перебувати серед натовпу людей, у хвилях розмов людських на базарах, вони, як ті сучасні радіо, ловлять в себе всі ці розмови, а сліпі очі дають велику перевагу пам’яті їх, ухам, і вони добре відбивають цей гомін розмов і в своїх співах, виголосах всім передають, і перебуваючи серед натовпу людського часто самі робляться осередками, джерелом народніх мрій, спогадів, бажань, вірувань. От чому безумовно багато сліпих перше побачили Христа духовними очима, а видющі книжники залишились сліпі...
Любі брати і сестри! Коли в історії всіх народів, в його духовному житті багато значать сліпі базарні співці, читачі, то в історії українського народу кобзарі, бандуристи мають величезне значення. Ці сліпці були в нашому народі справжніми вогнищами народньої свідомости, народньої віри, народньої пісні, оповідань про минуле, закликів до кращого. Дійсно, як те радіо, вони вбирали в себе все те добре й те лихе, що хвилювало народне життя наше, всі ті біди, страждання, всі ті війни і муки невільництва, всі кроки піднесення релігійного, національного, і все це відбивали в своїх думах, піснях, казаннях, в своїх жалібних співах.
Так наші кобзарі завжди були в осередку народнього життя. Сліпі, незрячі вони завжди йшли попереду народніх подій, їх освітлювали, накладали на них певні краски. Чи війна, чи який похід, попереду йде кобзар, співає, розважає, звеселяє нарід, надає йому бадьорости. Чи біда, горе, полон, кобзар виливає його в свої жалібні пісні про неволю бусурменську, про кривду народню, втішає, розважає. Чи звичайна весела збірка людей, чи молоді, кобзар, як те радіо, і тут всіх забавляє, звеселяє, викладає всі запаси свого знання й мистецтва. А віра православна, а мова народня...
Хиба наші книжники та фарисеї, хиба наші високовчені єпископи та митрополити були справжніми вихователями віри народньої, охоро-нителями її чистоти? Ні, ці вчені та величні вели нарід наш і до римської унії і до Москви, вони з віри кували зброю для держави, цією зброєю гнітили свій нарід, розбивали його, і він їм часто не вірив, церкви пустіли. А от на базарі народ тісно обступав лірника, слухав його пісні про Лазаря, про потоп, страшний суд і Інші канти і підносився своєю вірою, задовольняв своє серце.
А мова рідна? Коли московська неволя вигнала з наших церков нашу рідну побожну пісню, нашу рідну мову, наші канти, де вони збереглися? Як до нас схоронилися? У лірників, у кобзарів, у жебраків на базарах. І коли величні представники в нас російської церкви і нації називають нашу мову, наші співи, канти — базарними, то це дійсно так. Лише на базарах у лірників збереглися, заховались до наших часів крихти з того величезного історичного скарбу, який уявляли собою українські давні народні оповідання, думи, канти, співи, і який так вперто намагались до щенту знищити наші російські керівники. Отже величезне значення мають наші лірники, кобзарі і для нашої Матері України і зокрема для нашої церкви української. їм наш народ найбільше мусить бути вдячний і за свою національну і за релігійну свідомість.
Але, любе братерство! І ввесь наш народ український в цілому, це є в великій мірі народ-лірник, народ-кобзар, бандурист. Не даром й найвищий представник нашого народу Т. Шевченко дав свому головному творові назву «Кобзар» і в своїх віршах, як от «Перебендя» й інших так гарно малює наших кобзарів. Зпоконвіку нарід бідує і горює, сидить при битій дорозі, як той жебрак. Повз нього й через нього завжди проходить натовп людей, проходять ріжні народи, топчуть його, товчуться по його землі, завжди в нього, як на базарі, гомін народів, а він сидить на лоні своєї Матері, «на нашій не своїй землі», сидить і просить хліба, і всю його працю і його самого нищать, забирають, калічать, в сліпоті тримають.
А він бідолашний сидить, не може піднятися і лише до Христа звертається: Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене! Його часто перехожі штовхають, бють, кричать, щоб замовк. Але він взиває до Бога: Помилуй мене, дай мені світ бачити! Бо від кого наш нарід може сподіватися світла і волі? Тільки від Бога. Бо в людей, у народів він і був і завжди залишиться тільки лірником, жебраком, поки не змилується над ним Бог. Будемо ж від Бога ждати світла і волі і своєю працею над собою, своїм життям заслуговувати її...
Довго наш нарід ждав і благав, та от в наші часи змилувався над нами милосердний Христос і дав нам світ бачити, дав нам утіху будувати свою рідну церкву, визволив нас із неволі, з темряви, з домовини. Нехай же ласка Божа перебуває над нами й на далі, визволить нарід наш і від жебрацтва і поставить на свої власні ноги, «на нашій і своїй землі». Аби між нами не було розбрату, незгоди, зневіри та інших наслідків вікової неволі.
Любе братерство! В наші часи, як ніколи раніш, відбуваються величезні рухи людей і цілих народів, рушили з місця, натовпом ідуть цілі народи. Куди вони йдуть, за ким ідуть, до чого прийдуть? Це все невідомо і трудно передбачати. Але одно можна напевно сказати, що назад вони вже не повернуться. В цьому натовпі зрушився з місця і йде і наш український нарід, ріжними шляхами йде, за ріжними проводирями. Дай Боже, щоб ці шляхи колись зійшлися. Але він уже не зупиниться й назад не повернеться, аби лише не знеселився до краю та не впав. Отже будемо спокійні, не будемо надто хвилюватись, коли бачимо тяжкі суперечки та розходження в нашому народі — куди, за ким іти. Вони неминучі за сучасного бездоріжжя. Аби осередок наш, аби церква наша була однодушна й єдина.
Але от точаться вже й такі балачки, ніби церква наша українська вже розвалюється, вже народ в ній зневірився, до неї байдужий, вже й зовні вона не збільшується і з середини надто підривається ріжними незгодами та суперечками. Будьмо спокійні. Зупинка зовні — річ звичайна в поступі життя, хоч би й не було незалежних перешкод. А тепер вони такі могутні, непереможні. Але розвал з середини — це неправда. Можуть запевне на верхах бути й незгоди й суперечки і найчастіше зрада. Можуть на верх забратись і Юди — зрадники. Чому не можуть? Особливо в наших умовах життя. І Христос від них не був вільний. Тільки у Христа, як кажуть, був один Юда, а в нас їх значно більше.
Але народ, церква-громада наша, вона як була так і є і мусить залишитися одностайна, тверда, міцна, в своєму поступі за Христом не сміє зупинятися й назад не сміє повернути, хочби й прямувала до Гол-готи, як і Христос. Щоб там не було далі, які б пригоди не виникали для нашого народу на шляху його руху в невідоме майбутнє, в які б нетри, провалля його не заводили, церква наша — осередок народній — мусить твердо й непохитно, неухильно йти своїм шляхом, бо шлях цей завжди для неї видний, як сонце ясний: це Христос. З ним і за Ним вона мусить йти і буде жити і народові свому збереже життя.
Є наша народня приказка: «А ти, Марку, грай!» На весіллі всякі бувають розмови, сварка, навіть бійка. А сліпий Марко глядить свого діла: він грає, не вгаває. А ти Марку, грай! Так і на весіллі, чи на праці й змаганнях життя можуть бути всякі і розмови, і розбрат, і розбої і тяжкі пригоди. А церква наша в цьому ріжнобарвному натовпі, як той сліпий Марко, не звертаючи уваги ні нащо, мусить пильнувати свого невміру-щого діла — «А ти, Марку, грай!» А ця гра, ця пісня і була і є завжди, і мусить бути одна: «Ісусе, Сину Давидів помилуй мене! Господи, я хочу світло бачити!» І якже церква наша може схибити, може відстати від Христа, або розпорошитись, коли вона в кожний мент чує, всім народом чує ласкаве слово Христа: Прозри! Віра твоя спасла тебе! Амінь!
|