Христос Переможець і Визвольник(Неділя по Водохрещі — Єфес. 4, 1–6)
Минулися вже, браття, наші радісні свята Різдва і Водохреща Христового, але ніколи не повинна минатись в душі нашій християнська радість цими святами, як каже ап. Павло: «Радуйтеся завжди в Господі і знову кажу, радуйтесь, і мир Божий, що вищий від усякого розуму нехай охоронить серця ваші й думки ваші в Христі Ісусі» (Фил. 4, 4-7). І цю неділю — першу по Водохрещі св. церква призначує на спогад виходу Христа на благовістя після Його хрещення й перемоги над діяволом у пустині йорданській. «З того часу, каже єв. Матфей, почав Ісус проповідувати й говорити: Покайтесь, бо царство небесне наблизилось» (Мат. 4, 17). Але не тільки благовістив Христос людям про наближення царства небесного. Він здобув для людей це царство, зробив їх вільними громадянами свого царства, обдарував усякими дарами для щасливого життя в свому царстві.
Отже й ап. Павло в сьогоднішньому читанні уявляє Христа, як великого Переможця світу й застосовує до Нього слова псальми: «Зійшов Ти на висоту, полонив полон і дав дари людям» (Пс. 68, 19). Та коли псальма говорить це про царя Давида, що за Божою допомгою високо піднісся своїми перемогами над ворогами свого царства, захопив у них великий полон і роздав у дар своїм людям, то відносно Христа цього мало сказати. Христос зійшов не на скороминучу й облудну височінь земної слави, а на безмежну й вічну висоту і всемогутність слави Божественної, небесної, коли вперше одержав велику перемогу над діяволом в пустині йорданській. Той хотів Його спокусити, принизити до землі, полонити під свою владу, обіцянням Йому віддати за це навіть усі царства землі, але Христос переміг всі діявольські спокуси, своєю вірністю Богові здобув славу небесну, і «янголи приступили і служили Йому» (Мат. 4, 11).
Але це ще не була найбільша перемога, діявол ще залишився вільний і відступив від Христа тільки «до часу», як свідчить єв. Лука (4, 13). Перше ніж зійти на висоту повної перемоги над діяволом Христос мусів зазнати найгіршого приниження на землі, перше ніж Він зійшов на небо Він зійшов «у найнижчі сторони землі», цебто, як пояснюють св. Отці, зійшов через хресні страждання і смерть до самого пекла, до місця царювання діявола і там полонив його, знищив його панування над людьми, звільнив людей від його полону і обдарував їх великими дарами своєї перемоги.
В розумінні ап. Павла Христос уявляється, як новий Адам, родоначальник нового людства, як новий, так би мовити, універсальний чоловік в найширшому розумінні від крайнього приниження до найвищого звершенства, і саме це звершенство Він здобув шляхом найбільшого приниження. Син Божий, пише ап. Павло до Филипійців, принизив Себе до смерти, смерти ж хресної, тому і Бог Його високо підніс і дав Йому ім’я більше від усякого імені (2, 7-9). Отже Христос є той найунівер-сальніший чоловік, що всього зазнав, пройшов усі стани людства — від самого найнижчого — від пекла, до самого найвищого — до неба, «щоб у всьому Йому перебувати» (Кол. 1, 18). Христос є Той, що зійшов до долу, Він же той, що й зійшов вище всіх небес, щоб сповнити все. Так в розумінні ап. Павла Христос є чоловік (1 Тим. 2, 5), що досяг найвищої слави Божества.
Але що для Бога властиве Його природі, те чоловік мусить здобути великою працею, боротьбою і перемогами над усім тим, що стоїть на перешкоді до досягнення Божественного звершенства. Тому і Христос в очах людей є великий переможець, що визволив людей від усього, що робило чоловіка своїм невільником — і від закону Мойсеєвого, і від гріха, і від діявола, і від смерти. Отже воля є той найвищий дар, що його Христос здобув у наслідок своїх перемог ї обдарував ним усіх людей; це є та благодать Божа, що спасає всіх людей. І кожному з нас, каже апостол, дана ця благодать в міру дарування Христового.
Браття! Благодать Христова це є річ взагалі таємна, мало для нас зрозуміла, мало нами в душі нашій помітна. Найчастіше благодаттю називають особливі уповноваження в церкві. Так кажуть: благодать єпископства, благодать священства. Але найзагальніша й найвища благодать Христова, що найвиразніше повинна відчуватись кожним християнином, це є християнська воля. Христос визволив нас «від клятби закону» (Гал. 3, 10, 13), від мертвих приписів букви, поставив дух волі над ярмом закону — «Син Чоловічий є господар суботи» (Мрк. 2, 28).
Але цю волю від рабства закону Христос здобув тим, що Сам прийняв на себе ярмо закону — обрізання, хрещення і смерть на хресті (Гал. 3, 13). Христос визволив нас від рабства гріху, як і Сам Він сказав: «Хто чинить гріх, той є раб гріха, і коли Син визволить вас від нього, ви справді вільні будете» (Ів. 8, 34 -36). Але щоб визволити людей від гріха Христос сам узяв на себе гріхи світу (Іван 1, 29), і прибив їх з собою на хресті (Кол. 2, 14). Христос визволив нас від рабства діяволу, що має державу смерти і страхом смерти тримає нас через усе життя в рабстві (Єв. 2, 14-15). Але цю перемогу Він здобув Своєю смертю і воскресінням.
Отже, браття, ми вільні тією найвищою волею, що нею обдарував нас Христос і в цій волі найбільша благодать Христова в нас. Але бла-годать волі Христової дана нам не для того, щоб ми в ній заспокоїлись, а для того, щоб ми вжили її для досягнення християнського звершен-ства в міру дарування Христового. Воля від приписів закону повинна поставити нас вище закону, «знаючи, як каже ап. Павло, що не про праведних закон положений, а про беззаконних та непокірних» (Тим. 1, 9), а на тих, що мають в собі овоч духа і любов, згоду, милосердя, тихість, здержливість, на таких нема закону (Гал. 5, 22-23).
Воля від гріха повинна викликати в нас велике змагання за те, «щоб не царював уже гріх в смертному тілі нашому, так щоб коритись йому в похотіннях його», а щоб ми думали, що ми вже мертві для гріха, а живі для Бога у Христі Ісусі Господі нашім (Рим. 11, 12). Воля від страху смерти повинна викликати в нас ту віру, що «коли ми вмерли з Христом, то й житимем з Ним, знаючи, що Христос, уставши з мертвих, уже більше не вмре, смерть над ним більш не панує» (Рим. 6, 8-9). Нарешті воля від діявола повинна влити в нас силу до невпинної боротьби і перемоги над усякою темрявою світу цього. «Будьте сміливі, закликає нас Христос, бо я переміг світ» (Іоан, 16, 33). Одним словом, на ґрунті загальної для всіх христян волі Христової, на ґрунті віри, надії і любо-ви Христової — цих теж загальних для всіх дарів благодати Христової, кожний християнин повинен «збудувати самого себе в любові» і «все тіло, цебто церкву помножати в Того, котрий є голова Христос» (Єф. 4, 15-16).
Отже Христос в свому благовісті «в ділі служіння на збудування тіла», тобто церкви своєї «на звершення святих» є початок і кінець життя людського в його прагненні від темряви світу цього до Божественного звершенства. І це служіння Христове в церкві повинно тривати доти, «доки не дійдемо всі до з’єднання віри, до познання Сина Божого, до чоловіка звершеного, до міри зросту сповнення Христового», тобто до другого пришестя Христового, до повного відкриття слави Божої, коли царство небесне на землі, царство благодати Христової і боротьби для досягнення цього ідеалу зміниться на царство слави на небі, царство повного здійснення Христового в новому небі і на новій землі, де правда домуватиме (1 Петр. 3, 17).
А для поширення й організації царства Божого на землі, «для звершення святих на діло служіння на здобування тіла Христового» Христос призначив від Себе «одних апостолами, других пророками, інших євангелистами, інших пастирями та вчителями». Діло апостольського служіння це було власне поширення церкви Христової, «звершення святих», тобто придбання християн, діло пророків і євангелистів це було вже організація і збудування церкви Христової, а діло пастирів і учителів це духовне керівництво окремих церковних громад.
В часи життя апостолів, що їх сам Христос обрав (Ів. 15, 16), найвищим служінням церкви були апостоли, пророки, євангелисти, а пастирі і учителі окремих церков підлягали вже їхньому керівництву. Після апостолів головне служіння церкві перейняли на себе керівники окремих церков — пастирі й учителі, тобто єпископи, священики й дія-кони; вони ж у великій більшости взяли на себе й служіння апостольське, пророцьке й благовісницьке. Запевне всі ці особисті служіння церкві потребують і особистих дарів благодати Христової й одержують їх через обрання й настановлення церкви, бо голос церкви — тіла Христового це і є голос Христа.
В чому ж повинні виявлятися ці особисті дари благодати Христової в цих особистих служіннях церкві? На це так відповідає ап. Петро вмовляючи пресвитерів церковних: «Пасіть отару Божу, що у вас, доглядаючи її не по неволі, ані для поганої користи, а від щирого серця. І не пануйте над народом, а будьте взірцем для своєї отари» (1 Петр. 5, 2-3). Отже добра воля й щира відданість свому служінню «на звершення святих, на збудування тіла Христового» є перша ознака присутности благодати Христової в цьому службовцеві, а друга ознака це є не панування над церквою, а служіння зразком для неї. Де панування там Христової волі, а значить і Христової благодати вже не може бути. Так само не може бути Христової благодати і там, де священослужитель не дає своїм життям доброго зразку народові.
Христос є перший і вічний благовісник, пророк і священик своєї церкви, що віддав себе за неї, і всі Його заступники в цьому служінні остільки будуть виявляти в собі благодать Христову, оскільки в свому житті будуть виображати образ Христа, бо в тому й полягає служіння церкві, щоб пильнувати перш за все над собою, а потім і над усією церквою, «доки виобразиться в нас Христос» (Гал.).
Браття! Христос Визвольник наш, найвищий Переможець темряви світу цього, невичерпне джерело дарів своєї благодати всім вірним, є й для всіх нас єдиний шлях, істина і життя, що лише через Нього ми можемо перейти до Отця Небесного (Іоан 14, б). Відсвяткувавши ж тепер явління Христа на землі, Його народження й хрещення, станемо на Його шлях, просвітимось істиною Його благовістя, вберемо в себе Його життя і лише в цей спосіб знайдемо й те царство, що про нього Христос сказав: «Шукайте перше царства Божого і правди його, а все інше доложиться вам». (Мат. 6, 33). Амінь!
|