Проти твердження, ніби український нарід охрестився в римо-католицькій вірі(Неділя по Водохрещі)
Хрещенням на Йордані Христос Спаситель поклав початок своєї Божественної праці на збудовання царства Божого, цебто церкви Своєї на землі. Після хрещення Христос залишився ще на 40 днів у пустині, щоб на самоті постом і молитвою і перемогою над діяволом зміцнити свою людську природу на діло служіння світові, а потім пішов з благовістям по всіх містах і селах з закликом: Покайтесь, бо наблизилось царство Боже. І з цього часу, як каже св. Євангелист, людям, що сиділи в темряві, засяяло світло велике (Мат. 4, 16).
От з цього часу й до кінця світу Христове світло невпинно шириться по землі, до нього йдуть й окремі люди й цілі народи і входять у склад Христової церкви. Але й для всіх умовою прийняття до своєї церкви Христос поставив тайну хрещення. «Хто не родився від води і Духа, не може увійти в царство Боже», і давши заповіт апостолам навчати всі народи, Христос разом з тим заповів хрестити їх в ім’я Отця і Сина і Св. Духа (Мат. 28, 19). Отже хрещення є двері в Христову церкву, є початок християнського життя і тому в житті церкви, в її історії має надто важливе значення.
В ріжні часи були й ріжні погляди на тайну Хрещення, ріжні звичаї, а часто й палкі суперечки. Тому, що хрещення є духовне народження, воно над людиною відбувається лише один раз на життя. Але в давній церкві повстали великі суперечки, як бути з єретиками, що приєднуються до православної церкви, або з тими, що зреклись від церкви, а потім знов хотять приєднатись. В 3-му віці панувала думка, що всіх таких треба перехрещувати, але на 1-му всесвітньому соборі було ухвалено перехрещувати лише тих, над якими хрещення відбулось не в ім’я Пресв. Тройці, а якось інакше.
Ще з апостольських часів постав звичай хрестити не тільки дорослих, а й дітей по вірі їхніх батьків рідних і хрещених і цей звичай завжди існував і суперечок не викликав, хоч цікаво, що в 3-му, 4-му і навіть в 5-му столітті — в добу найбільшого піднесення християнської сві-домости, часто відкладали хрещення до дорослого віку. Так св. Ва-силій Великий, що народився в дуже побожній родині християнській, охрестився лише 30-ти років, Григорій Богослов був син єпископа, але теж хрестився на 30-му році. Хрещення провадилось дуже урочисто в свята Великодня, Водохреща, Тройці при єпископських катедрах і хрестилось по кілька тисяч душ. Деякі відкладали хрещення аж до смерти і лише перед смертю приймали хрещення, щоб померти обмившись від гріхів. Але проти таких гостро виступив св. Іван Золотоустий.
Пізніше постали змагання з приводу того, в який спосіб хрестити, чи через погруження в воді, чи через обливання, чи навіть окроплення водою, але в давні часи способу хрещення не надавали важливого значення, і лише уже в Москві оголосили єретиками Українців, називали їх «обливаннями», бо у нас був звичай хрестити через обливання водою. Коли церква стала державною, то тайною хрещення часто зловживали державці з метою політичною і примусом, під загрозою смерти, хрестили не тільки окремих людей, а й цілі народи. Особливо цим вславився Карло Великий в 9-му столітті й інші тодішні німецькі королі, що завойовували поганські народи. їх зараз же насильно хрестили і римські папи дуже цьому сприяли.
Але якби там не було, «чи з перекору, чи для виду, не щиро, як каже ап. Павло, проповідується Христос, чи з любови й по правді» (Фил. 1, 16-18), Христова віра ширилась, захоплювала в свого невода все нові народи і в 10-му віці й до Українського народу досягла. Про це дуже красномовно оповідає Київський Митрополит, з Українців перший, Іла-ріон, що може й сам дитиною приймав хрещення в ріці Дніпрі разом з усіма Киянами, — в свому «Слові про закон і благодать» і «Похвала князю Владиміру».
Про хрещення Українського народу за кн. Володимира і взагалі про обставини прийняття Христової віри Українським народом докладно оповідає і Київська літопись. І митр. Іларіон і літопись, свідчать, що нарід Український прийняв хрещення без усякого опору, без насильства і вважають це навіть за чудо благодаті Божої, що як тільки залунав заклик князя Володимира до народу, щоб ішов хреститися, то «всі наче здавна навчені з радістю пішли до хрещення».
Саме хрещення відбулось надто урочисто, всенародньо: І старі і малі увійшли у Дніпро, матері тримали на руках дітей, грецьке духівництво, що прибуло з Царгороду, виконувало Тайну хрещення, а князь Володимир стояв на горі і молився за свій духовно народжений у Христі народ. В цей день каже літописець, земля і небо веселилось. Але, хоч Український нарід прийняв хрещення так охоче і радо, він всеж прийняв його й свідомо, як і його князь, і знав з якою саме церквою він єднається і якої матері хоче бути дитиною.
Любі браття і сестри! Ми часто тут чуємо зухвале твердження католицьких і уніяцьких духівників, ніби св. кн. Володимир охрестив Український народ в римо-католицькій вірі. Це твердження о стільки безпідставне й безсоромне, що хто хоч трохи знає обставини хрещення Киян в 988 році, може лише посміятися з нього, як із звички цих духівників не спинятись ні перед якою облудою, щоб перетягнути нарід на свій бік. Але тому, що це твердження досить голосно лунає, ми мусимо на ньому трохи зупинитися, на якій підставі ґрунтується це безсоромне твердження? На тій, що св. кн. Володимир хрестив свій нарід тоді, коли ще не було офіційного поділу церков на Східню і Західню, а була ще єдина католицька, себто всесвітня церква.
Відповідаємо: Хоч церква Христова тоді ще була офіційно єдина, католицька, себто всесвітня, але римською, папською всесвітня церква тоді й ніколи не була. Римські папісти зовсім неправдиво й облудно, намагаючись підбити під себе весь світ, загарбали для своєї церкви і засвоїли лише їй назву католицької, як колись Москвини заграбували від Українців і засвоїли собі назву Русь, руський, що була колись назвою лише Українського народу і цим примусили їх від своєї предковічної назви відмовитися. Ми вдячно ї побожно повинні прийняти сумління св. Кирила і Методія — просвітителів Слов’янських, що вони, перекладаючи на слов’янську мову з грецької символ віри, слово «католицьку» церкву в 9-му члені переклали не буквально «всесвітню», а «соборну», цебто з усіх народів зібрану, надаючи православній церкві не зовнішньої величности, а внутрішньої єдности, соборноправности.
Отже до цієї соборної церкви приєднався наш Український народ хрещенням в 988 році, а не до римської, «папської», що засвоїла собі лише назву католицької — всесвітньої. Але хоч офіційного поділу між Східньою — Грецькою церквою й Західньою — Римською ще не було, — він стався лише в 1051-му році — гострі суперечки між ними давно вже тривали і якраз в добу хрещення Українського народу досягнули вже такої гостроти, що офіційний поділ 1051 року був лише неминучим наслідкам цієї гостроти. Уже за років 100 до хрещення Киян між цар-городським патріярхом Фотієм і римським папою Миколаєм повстали такі суперечки, що вони один на одного кидали анатемами. Папістів патріярх Фотїй різко докоряв і тому, що вони змінили символ віри додатком в 8-му члені «і від Сина», що вони заборонили шлюб духівництву, що позбавили мирян Причастя св. Крові, що Службу Божу правлять на опрісноках і т. п.
Ці суперечки між греками і латинцями виразно відбились і в найдавнішій Київській церкві, св. Софії, що збудована теж ще до офіційного поділу церков. Там на східній стіні за престолом викладеній мозаїкою величний образ Причастя Христом св. апостолів, що зберігся й до наших часів, він є виразний докір папістам за позбавлення вірних Св. Крови. Щоб найяскарвіше виявити потребу в Причасті вірних не тільки св. Тіла, а й Крови Христової, там викладено дві окремих постаті Хри-ста: З правого боку престолу Христос дає апостолам св. Хліб, а з лівого боку Він же — друга його постать — дає св. Чашу. Отже ці суперечки, такі гострі ще до поділу церков, не могли не звернути на себе уваги Українців і свідомий вибір між грецькою й римською неминуче ставав перед ними, коли ставало питання, від якої церкви прийняти хрещення.
Але не тільки ці гострі догматичні і обрядові відміни, ще більше мабуть саме життя, самі природні властивости Українців відхиляли їх від папізму і нахиляли до грецької церкви ще задовго до св. Володимира. Правда, Українці мали близькі і сусідські і торговельні стосунки з греками, але ще близші сусіди Українців були Поляки, що недавно (в 9-му віці) перевернуті були з грецької на римську віру, Венгри, Німці — теж папісти. Всі вони, а особливо їх королі запалені були папським місіо-нарством, щоб не тільки догодити папі, а й щоб мати певну користь, не гребали й насильством, щоб народ навернути до папізму.
Але от історія не знає ні одного випадку, коли Українці прийняли віру від римського папи, хоч ще з часів Івана Золотоустого і патр. Фотія, як про це вони свідчать, віра від греків мала значне поширення серед Українського народу. І латинська мова і противні українському вільно-любивому народові зазіхання папістів на його волю відштовхували наш нарід від папізму. Особливо папізм з його політичними самовладними домаганнями противний був князям українським. У них у війську багато було варягів-папістів, але ні один князь і ніхто з їх дружини не спокусився на папську віру, навпаки не рідкі були випадки повернення варягів до православної віри (п. пр. Шимон, духовний син преп. Теодосія Печерського).
Баба св. кн. Володимира, ця «наймудріша з людей», як її вважали сучасники, коли замислила прийняти Христову віру, теж хрестилась у віру грецьку і сама подорожувала для цього до Царгороду. Ольга неза-доволена була прийняттям у Царгороді і повернувшись із нього послала посланництво до німецького короля Оттона. Цей був дуже захоплений наверненням слов’ян на папську віру і скориставшись цим посланництвом послав з ним до Києва римо-католицького єпископа з місіонарською метою, але він в Києві, ні в народі, ні в самої Ольги ніякого нахилу до себе не знайшов, і ні з чим повернувся назад.
Отже св. Володимир мав певну підставу, коли й до нього прибули післанцї від римського папи і нахиляли його до своєї віри, відповісти їм коротко, але виразно: «Батьки наші не прийняли віри від папи». Ця відповідь св. Володимира стала типічною й для всіх князів і Київських і Волинських і Галицьких, коли папи намовляли їх через своїх агентів на римське католицтво — «Батьки наші не прийняли віри від папи». За цих батьків ці князі перш за все вважали запевне св. Володимира. Ця відповідь є найпевніше свідоцтво й того, що ніколи — ні до Володимира, ні після нього папська віра не стала вірою наших батьків. Батьки наші, як і св. Володимир прийняли віру від греків, хрестились в єдину, святу, соборну й апостольську церкву, а вперто не приймали віри від папи, не хрестились у римську церкву.
І це тим більш дивно, що папи ні перед чим не зупинялись, щоб залучити до себе українців-русинів. Папи вважали їх за двері, що через них і ввесь схід до себе навернуть. «Ой, мої Русини! Через вас я надіюсь повернути до себе схід», вигукнув папа Климент 8-ий, що нарешті, хоч облудою унії підбив під себе Українців 1595 p., висловивши запевне думку всіх папів. Ще до св. Володимира папи мали в складі свого єпископату і «єпископа руського», яким був з початку єпископ Любушський, а потім єп. Опатівський в Польщі, але вони ні разу й не показувались в Україні.
Папи сильно домагались від королів польських та венгерських, щоб вони навіть збройною силою повернули український народ, принаймні галичан на католицтво, разом з оголошенням хрестового походу на татарів, оголошували хрестовий похід і на тих схизматиків, але все це жадного впливу на Українців не мало. Татарська небезпека примусила галицького князя Данила шукати допомоги від папи за ціну навернення свого народу під зверхність папи, але це була суто політична справа, що народу не торкалась і нічим скінчилась. Народ наш свідомо і непохитно завжди тримався віри батьків своїх і на всі заходи й підступи аґентів римського папи завжди відповідав одно Владимірове: «Батьки наші не прийняли віри від папи».
Отже, браття, бачимо, яке облудне твердження, ніби св. Володимир охрестив український народ у римо-католицькій вірі. Та віра, в якій охрестив св. Володимир Українців не тільки не була римо-католицькою, а як ми бачимо вперто відбивала від себе всі підступи і навалу римського католицтва, поки нарешті після 6-ти вікової боротьби примусом польських королів і зрадою своїх єпископів не примушена була, хоч у формі унії, впасти під зверхність римського папи і мусіла стати вірою батьків для тих Українців, що нудились в польській неволі. Але римська унія це вже була віра не тих давніх батьків наших, що радо йшли хреститися на Дніпро за св. Володимира і що з приводу їх хрещення земля і небо веселились, а тих недавніх батьків, що їх заставили і примусом і підступом і облудою зрадити віру батьків своїх і піти до унії з Римом і з приводу цього ніхто крім римського папи та поляків не веселився...
Ой, браття! Велика Христова віра! Свята Христова Соборна церква всіх народів, святе і єдине Христове хрещення! Коли ж усе це Христове царство на землі визволиться від темряви землі, переможе її, і стане справді засобом єднання всіх народів, а не роз’єднання й одного народу на ворожі табори? О, Господи, нехай буде єдина віра, єдине хрещення, один Бог і Отець усіх (Єф. 4, 4). Амінь!
|