Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Новорічні думки й християнське розуміння обрізання
(Новий рік)

Щиро вітаю вас, браття, з Новим роком! Хоч тепер з початком Нового року трохи поплутано, але в християнському сумлінні Новий рік завжди сполучався з Різдвяними святами, або з народженням Богородиці (церк. рік починається 1-го вер.) або з народженням Христовим. Новий рік мусить зробити і якусь зміну нову в житті, а народження Христове зробило величезну зміну в житті всього світу, поділило світ на старий — до Різдва Христового і новий — по Різдві. От чому і роки ми рахуємо від Різдва Христового. Отже для нас християн Різдвяні свята назавжди залишаться тою гранкою, з якої мусить початися зміна в нашому житті, новий рік нашого життя.

Але яка це мусить бути зміна? Чи на краще, чи на гірше? Якраз в час Різдвяних свят, як кажуть вчені дослідники, сонце повертається на весну. Які б далі ще не лютували морози, яка б не здіймалась хуртовина, а сонце вже прямує до весни, й неминуче настане той час, коли воно переборе всі змагання зими тримати землю в стані мертвого спокою, і своїм світлом, своїм теплом відживить землю, влиє в неї всі радощі життя.

От так, браття, і в життю духовному, кожні Різдвяні свята мусять собою відзначати якийсь перехід до кращого, як в житті кожної людини, так і в житті цілих народів, і всього світу, перехід від мертвости і застою до кращого нового життя, до радощів відродження, воскресіння. Христос Спаситель відколи народився на світ від Пречистої Діви Марії, відколи вийшов з води Йордану на благовістя і служіння людям, ввесь час Він ішов до воскресіння. Шляхом найбільшого приниження на землі, шляхом тяжкої боротьби з ворожими силами, шляхом хресних страждань і смерти Христос все ішов до воскресіння, і настав час, коли світлом Свого воскресіння Він влив новий невмірущий дух життя на світі, створив незмінну весну, що вбирається квітами, дає радощі життя при найбільш тяжких умовах, дає віру й надію спожити овочі цього життя в час загального воскресіння.

Браття! Коли сонце повертається на весну, як багато з нас, та і всі ми не можемо не хвилюватись запитанням: Чи й для мене ця весна, чи може вже не для мене, може засяє, зазеленіє вже на моїй могилі? А та весна, що її створив Христос, вона для кожного приходить і навіть смерть не може її припинити. Настане час, каже Христос, коли мертві почують голос Сина Божого й почувши оживуть. Але Христос сказав, що той час не тільки колись ще настане, а й що тепер він уже є. «Настане час, та й тепер він уже є» (Ів.).

Отже відколи народився Христос, відколи переміг Він світлом своєї науки і воскресіння мертвість землі, утворив на землі невмірущу весну, від тоді той час, коли мертві почують голос Сина Божого, завжди є, животворчий голос Сина Божого завжди лунає. Правда настають часто й такі часи, коли загибельні голоси світу цього остільки завзято й нахабно кричать, що заглушають лагідний голос Сина Божого, і люди на свою загибіль, більш до цих голосів прислухуються, за ними йдуть. Але настане час і він неминучий, коли люди всеж почують і голос Сина Божого, відчують в собі християнську весну воскресіння. Бо голоси світу цього покричать та й перестануть, а голос Сина Божого вічний і ніколи не вмовкає. І цілком природно цей голос найкраще мусить відчуватись в Церкві Христовій, в ній утворювати найприємнішу весну духовних радощів життя. Тому й церква для нас є така невичерпна скарбниця радощів, що перемагають всякий сум.

Правда і в Христовій церкві часто лунають голоси світу цього, що відштовхують людність від Христа, силкуються перемогти Його голос і залучити Його овець до себе, але наша Українська Церква заткнула рот усім таким голосам і дає повну волю лунати в ній лише голосові Сина Божого, що й мертвих оживляє. Отже бажаю вам, любі браття і сестри, діти нашої церкви в Новому році ще яскравіше відчувати в собі і в подіях Церкви нашої животворчий голос Сина Божого, що лише один відживить в нас радощі життя і приведе до невмірущої весни Його.

Який же голос Сина Божого найяскравіше повинен лунати в Його Церкві, щоб давати найбільше радощів життя її дітям? Відповідь на це питання почасти дає нам сьогоднішнє свято Обрізання Христового, сполучене з Новим роком. За єврейським законом на 8-ий день по народженні над єврейським хлопчиком відбувався обряд обрізання, який означав, що дитина ця прилучається, так би мовити, офіційно до єврейського народу. Отже і Христос обрядом обрізання прилучений був до єврейського народу, входив у склад, так сказати, єврейської церкви і повинен був виконувати всі закони єврейської віри. І дійсно він їх виконував: На 40-й день по народженні Його принесено було до храму і принесено було, згідно закону, відповідну жертву, а коли Йому минуло 12 років — вік, коли єврейська дитина вступала в стан дорослого виконавця закону, то Він теж почав ходити до Єрусалимського храму на свята і там виявив себе, як знавець закону і бесідник з рабінами.

Але з погляду християнського обряд обрізання, виконаний над Христом, має далеко глибше розуміння. Ап. Павло каже, що єврейське обрізання, це є печатка рабства перед законом, печатка гніву Божого, закону гріха і прокляття і смерти (Рим. 8, 2. Гал. 3, 13), і тому Христос, прийнявши обрізання, прийняв на себе «образ раба», взяв на Себе гріх світу, тягар прокляття і смерти, взяв для того, щоб «викупити нас від прокляття закону» (Гал. 3, 13), «визволити від закону гріха і смерти» (Рим. 8, 2), щоб усяке духовне рабство з нас зняти і з «рабів закона» зробити нас вільними синами Божими через віру в Ісуса Христа (Гал. 3, 26).

От через що Христос, прийнявши обряд обрізання, цим самим назавжди звільнив від цього обряду християн, бо з рабів закону зробив їх вільними синами Божої благодати, так само, як своєю смертю і воскресінням визволив християн від смерти, зробив їх наслідниками воскресіння і вічного життя. Але таке розуміння обряду обрізання не зразу й не без боротьби увійшло в сумління християн. В первісній церкві були великі змагання з приводу обрізання — чи повинно воно залишитись і в Христовій церкві, чи християни вже вільні від нього. Інакше сказавши, чи Христова церква є вільне сполучення синів Божих, чи воно залишається невільним натовпом «рабів закону» з його наслідками.

І от саме з цього приводу відбувся в Єрусалимі року 51-го Перший Церковний Собор, що має таке важливе значення в історії церкви. Деякі єрусалимські християни з євреїв були того переконання, що обряд обрізання остільки ж необхідний для спасіння християнам, як і євреям, і навіть антіохійським християнам з поган казали: Коли не обріжетесь, то не можете спастись. Антіохійські християни цим дуже збентежились і послали апостолів Павла і Варнаву до Єрусалимської церкви дізнатись, чи це є загальна думка церкви.

З цього приводу Єрусалимська церква зібралась на собор, на якому присутні були й апостоли Петро, Павло, Яків, Варнава і мабуть інші, що тоді перебували в Єрусалимі. Чому ж зібрався церковний собор? Хіба самі апостоли не могли вирішити цього питання? Безумовно могли, тим більше, що й через них лунав голос Божий. Але вони не хотіли вирішати його без церкви, вважали, що для церковного життя голос самої церкви має більшу вагу, ніж навіть їхній голос. От чому апостоли на соборі висловлюють лише свою думку відносно обрізання, а вирішення, покладають на саму церкву.

Собор Єрусалимської церкви, як матері всіх церков, вирішив не накладати на християн тягару єврейського закону, вважати християн уже вільними від нього і про це послав листа по всіх церквах, що починається словами: «Зволилось Духові Святому і нам...» (Діян. 15, 1-29). Отже на цім соборі найбільш владно і виразно залунав голос Сина Божого через Церкву і це був голос Христової волі її церковної соборно-правности, що мусить мати запевне певну організованість але ніякому обрізанню, ніяким обмеженням не мусить підлягати. От чому, коли й після собору деякі християни з євреїв нахиляли до обрізання християн з поган, ап. Павло надто суворо картає цих баламутів, називає їх навіть псами (Фил. 3, 2), і каже: «Оце ж у волі, котрою Господь визволив вас, стійте і під ярмо неволі знову не піддавайтесь» (Гал. 5, 1).

Браття! Давно вже скінчилась суперечка за обрізання, як обряд єврейський, але ідея обрізання, ця ознака рабства ще й досі панує в житті церкви. Обрізується, а часто й на шматки рветься й тіло церкви. Особливо лютує тут римський папа, що відірвав собі шматок Української церкви і що, за словом апостола, як той лев рикаючи ходить і шукає кого б проглинути (1 Петр. 5, 8), але не від того й православні патріярхи, щоб обрізати й під себе підбити слабші церкви, як це зробив московський патріярх з Українською церквою, аби принаймні показати над нею свою власть, як це зробив недавно царгородський патріярх з нашою церквою в Польщі.

А ще гірше скрізь обрізується воля церкви. Ознака церковної волі є соборноправність. І от соборноправність церкви найбільше обрізувалась завжди і церковною і державною владою. Вже з давніх часів єпископи засвоїли собі все керівництво в церкві, зовсім обрізавши права мирян. Уже й собори церковні ще з-давна почали збиратись з одних єпископів. Ще більше обрізується церковна воля державною владою. Навіть всесвітні собори збирались не вільно, а з дозволу, з призначення царів. Царі відняли в церкви навіть право обирати собі службовців і самі призначали до церкви єпископів та інших керівників. Царі зовсім обрізали навіть єпископські собори і вони мусіли припинитись.

От уже більше, як тисячу років не було всесвітнього собору церковного. Та й як він міг зібратися, коли це залежить не від церкви, а від державних урядів, для яких церковна соборноправність завжди є сіллю в оці. Досить тільки пригадати відношення російських царів до церковних соборів. За весь час існування російської церкви під опікою царів, більш як 300 років, не було скликано ні одного церковного собору. В наші дні після царату збирались, правда, собори навіть з участю мирян, але й тут з усіх боків ішло обрізання церковної волі, а зараз ця воля прямо оголошена антидержавним злочином.

При таких умовах голос Сина Божого навіть на церковних соборах часто фальшувався або й заглушувався. Здається католицька церква трохи вільніша, що до соборів, але на них замість голосу Сина Божого голос «непогрішимого» папи римського. Ні, покищо історія церкви Христової ніде не може показати нам справжньої соборноправности, де б вільно і ясно лунав голос Сина Божого після собору Єрусалимської церкви.

Був мент, коли лише наша Українська церква цілком вільно виявила свою всенародню соборноправність, коли в 1921-му році зі своєї волі без усяких зовнішніх впливів скликала і проводила Всеукраїнський Церковний Собор. На ньому, як би відновилось діяння св. Духа собору Єрусалимського, Христовою волею дихали тоді і ухвали і діяння Собору, і поставили нашу Церкву на ґрунт справжнього Христового життя, волі і Божої благодати. Але то був лише мент. Після народження нашої Церкви зараз почалось і її обрізання, тяжка рука накладає на неї ярмо рабства, чи навіть мотузка смерти. Дехто навіть з прихильників церковної волі вже покірливо підставили шию під цього мотузка, щоб здобути собі видимість волі й соборноправности — волі псів на ланцюгу. Чи не від цих псів, що кричать про волю, а бігають на хозяйському ланцюгу, застерігає вірних ап. Павло?

От, браття, до якого тяжкого суму дійшли наші думки на новий рік!... Побажаємо ж, щоб голос Сина Божого в Новому році не тільки лунав вільно і ясно в нашій душі, а щоб і в Церкві Христовій і на всьому світі нарешті залунав усіма акордами Христової волі і Божої благодати, тоді і всім нам буде легше жити, вільніше дихати, краще відчувати радощі життя. Але, браття, ми не можемо забувати особливо на Новий рік і цих слів Христових: «На світі тугу матимете, але Я знову побачу вас і радітиме серце ваше і радости вашої ніхто не відбере від вас». (Ів. 16, 22). Амінь!...