Спогад митрополита Петра Могили(Новий рік)
Любе братерство! До останніх часів вчорашнім днем закінчувався старий громадянський рік, а сьогоднішнім починався Новий рік. Тепер через запровадження нового календаря у нас це трохи змінилось, Новий рік уже два тижні, як почався. Але для християнина, що стоїть перед вічністю Божою, це ваги немає: «Перед Господом, сказано, тисяча літ, як день учорашній». Отже навчи нас, Господи, каже псальма, так лічити дні наші, щоб серце мудре придбати (Пс. 89).
Звичайно ми бажаємо, що зі старим роком зникло, відійшло, минулося все, що в ньому було тяжкого, неприємного для нас, щоб Новий рік приніс нам усе гарне, приємне. Але що варті наші бажання, коли вони не мають під собою ґрунту.? Таким ґрунтом для нас повинна бути перш за все наука про наше минуле життя, про життя нашого народу, нашої Церкви, бо майбутнє завжди є наслідком минулого. Тому й псальма каже: Спогадую дні давні, пригадую літа віків, що минулися і навчаюся (Пс. 76). Отже і ми в ці хвилини пригадаємо дні давні й літа віків нашого народу, нашої церкви, що давно минулися, але дають нам велику науку і на сучасне й на майбутнє...
Сьогодні день смерти незабутнього керівника нашої Церкви в минулому Митрополита Київського Петра Могили, що помер в ніч на 1-ше січня 1647 р. З іменем Петра Могили зв’язана найбільш велична і світла доба в життю нашої Церкви в минулому — доба визволення нашої Церкви від того пригнічення, до якого довела її польська влада і римське папство, доба переможної боротьби нашого народу за свою віру і волю. Отже, хоч коротенький спогод про життя і працю митр. Петра Могили на користь нашої церкви і народу, нехай буде нашою наукою від літ давніх на початку наступного року.
Митр. Петро Могила і своїм життям і працею для нашої церкви дуже нагадує святителя Василія Великого, що пам’ять його сьогодні ми святкуємо. Чим був Василій Великій для всесвітньої церкви, тим Петро Могила був для Церкви Української. Як Василій Великий одержав велику освіту у поганських філософів і цю освіту використав на перемогу поганства, так Петро Могила одержав велику освіту в західних католицьких школах і цією освітою перемагав католиків. Як Василій Великий все своє життя вів переможну боротьбу з єретиками-аріянами, так Петро Могила переможно все своє життя боровся з уніятами.
Василій Великий поклав велику працю на організацію відправ, склав чин Літургії й інших Божих служб, багато працював для унормування й піднесення церковного життя канонами-правилами. Так само й Петро Могила багато працював над удосконаленням церковних відправ в Україні, склав для них Служебник і Требник та велику працю перевів для припинення розкладу й занепаду Української церкви й піднесення її над уніяцькою й католицькою. А своєю «Сповіддю віри», що її Петро Могила подав до Східніх патріярхів проти закидів, ніби він прямує до унії й католицтва, він здобув собі навіть ім’я учителя всієї православної церкви, бо цю його «Сповідь» патріярхи ухвалили, як найкращу науку віри для всієї церкви. Навіть і смертю Василій Великий і Петро Могила дуже зійшлися: Обидва померли 1-го січня маючи 50 років від роду.
Отже в особі митр. Петра Могили Українська Церква має великого Отця і Учителя всієї православної церкви і великого свого керівника і визвольника, що підніс Українську Православну Церкву від тяжкого занепаду і зневаги на високий ступінь життя і освіти, до якого вона не досягала ні до нього, ні після нього. Час, коли став Петро Могила до церковної праці, був для Української церкви надто тяжкий. Через переслідування православної віри, з боку польського короля Жигмонта ІІІ-го — прислужника єзуїтів, майже все українське панство перейшло на католицтво. Православна віра залишилась лише вірою простого народу, чи «хлопською», як її зневажливо звали католики.
Але й для народу єзуїти видумали хитру пастку, т. зв. унію. До неї перейшли майже всі українські єпископи і як зрадники почали тим більше знущання над православним народом і духівництвом, відбирали церкви, церковне майно, насильством підбивали під себе церкву й народ. Правда, за православну віру кріпко стало козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. За його підтримкою для православної церкви патр. єрусалимський Теофан, переїжджаючи року 1620 через Київ, висвятив митрополитом Йова Борецького і п’ять єпископів. Але король Жигмонт не визнав їх, не допускав навіть в їхні єпархії. А після смерти (1622 р.) гетьмана П. Сагайдачного і козацтво до краю пригнічене було польською владою, і народ український і його церква опинились в зовсім безпорадному стані: Народ закріпощено, пригнічено, церкви православні віддано в аренду жидам і ті знущались над вірою народу, уніятські єпископи за допомогою влади заходились зовсім ліквідувати православну церкву, їй здається приходив кінець, навіть братства православні знесилювались уже в цій нерівній боротьбі.
І от в цей час виступає на церковну працю Петро Могила. Він сам не був українцем з роду, був син «господаря», цебто короля молдавського, а його батьки були щирими православними і фундаторами Львівського братства. Петро Могила, як царський син, одержав велику освіту в західніх школах, закінчив її в Парижі і вступив до польського війська, бо мав великі зв’язки в польськім уряді; його сестра Раїна була за польським воєводою Михайлом Вишневецьким. Як людині високого роду й освіти, Петру Могилі відкриті були найвищі державні посади, а може й королівський престіл, але він зразу усе це покинув і ще не маючи й 30 років постригся в ченці Києво-Печерської Лаври.
Що спонукало Петра Могилу зробити такий несподіваний крок? Безумовно, лише прихильність до православної церкви й бажання віддати на службу їй своє життя. Він бачив занепад православної церкви в Україні, бачив знущання над нею з боку держави, єзуїтів, уніятів і всі свої сили, впливи і кошти поклав на її зміцнення й піднесення до рівня з уніяцькою або й вище її. Чим же можна було зміцнити й піднести православну церкву в Україні? Перш за все високою християнською освітою. Єзуїти тим і брали гору над православними, що вони заснували багато в Україні своїх вищих шкіл, куди віддавало на науку своїх дітей усе українське панство, і там їх звичайно робили фанатиками-католиками. Ставши ченцем Петро Могила на власні кошти посилав молодих Українців на науку в західні університети, а коли (1628 р.) став архимандритом Києво-Печерської Лаври зараз же заходився коло засновання в Лаврі власної школи на зразок західніх, де першими учителями були українці, що скінчили західні університети за його допомогою і викладали науки латинською мовою.
Громадянство українське й козацтво на початку недовірливо поставилось до Могилянської школи з західньою освітою, але Петро Могила і його співробітники переконали всіх, що для переможної боротьби з католицтвом неминуче треба взяти до своїх рук їхню зброю, опанувати їхньою наукою і її ж направити проти них. Це нарешті зрозуміло й українське суспільство й умовили Петра Могилу з’єднати свою школу із школою Київського Богоявленського брацтва, щоб не розпорошувати наукових сил. Могила погодився, і от за його фундаторством р. 1631-го, замість братської богоявленської школи засновано славетну Києво-Могилянську колегію, що мала величезне значення для української церкви і народу, бо вона одна вже зробила незабутнім ім’я Петра Могили в Україні.
Свою колеґію Петро Могила зразу поставив нарівні з єзуїтськими школами і навіть вище від них, запевне з цілком православною і національною освітою. Києво-Могилянська колегія на всі роки, поки не попала під російську кормигу була осередком української освіти, до неї все українське шляхетство й козацтво віддавали вже на науку своїх дітей.
В колегії викладалась не тільки релігійна, а й загальна наука, в ній учились тисячі молоді, з неї виходили великі борці за православну віру й за волю свого народу; свій освітній вплив колеґія поширила і на Московщину й інші сумежні православні країни. Під сяйвом Києво-Могилянської колегії зовсім зблідла унія, а православна віра не тільки віджила, а й високо над нею піднялась.
Року 1632 сконав великий кат православної церкви в Україні, король Жигмонт і з цього приводу почались у Варшаві сойми для обрання нового короля й полагодження інших державних справ. Петра Могилу обрано представником від духівництва на ці сейми. І він там зразу став душею православних депутатів і виявив величезну енергію для захисту православної церкви. Він добився від нового короля Володислава, що той визнав православну церкву в Україні рівною з уніятською і визнав у Києві православну митрополичу катедру. На цю катедру православні представники у Варшаві обрали Петра Могилу і його висвячено у Львові на митрополита.
П’ятнадцять літ провадив Петро Могила митрополичу працю в Україні і ці роки вважаються добою найвищого піднесення Української церкви і в силі і в волі і в моральному й освітньому впливі на народ. Український народ тоді був до краю пригнічений польським панством, козацтво до краю знесилене польським урядом, але той дух, що його вливав у народ, в козацтво через церкву й освіту митр. Петро Могила, цей дух волі, боротьби запалював і пригнічених, кликав їх до визволення. Так, праця Петра Могили на відживлення духу народного, його освіти, поваги до себе в часи найгіршого приниження є наочним історичним доказом, як то вихований і зміцнений дух народу може перемогти найбільш непереможні обставини...
Петро Могила помер 1647 p., а через рік вибухло те велетенське революційне піднесення в Україні, що відоме під назвою «Хмельниччини» і що цілком перетворило життя народу в Україні. Не даром тому історія вважає Петра Могилу духовним батьком цього всенароднього здвигу, що скинув з себе — на мент, але скинув — усяке панство і мав рацію співати: Немає краще, немає лучше, як жить на Вкраїні, нема в нас ляха, немає жида, немає й унії!
Не довго тривала ця радість. Зараз після Хмельниччини Україну було поділено між Польщею і Москвою і кожна з них у свій спосіб нищила й Українську церкву й українську людність, але живий непереможний могилянський дух ніколи не завмирав у ній. Це він відродився і в нашій Автокефальній церкві. Київська Духовна Академія — заступниця Києво-Могилянської колегії, щороку 31 грудня творила урочистий спомин незабутнього свого фундатора Петра Могили і його помічників і заступників. Варт було б, щоб цю традицію перейняла на себе вся Українська Автокефальна Церква, щоб 31 грудня стало загальним поминальним днем усіх працівників на життя, визволення й піднесення Української Православної Церкви та її народу...
Яку ж науку ми винесемо, браття, з цього спогаду давно минулих віків нашої церкви? Перш за все непохитно триматись нашої православної віри, не збочуючи ні в які заулки, ні під якими могуніми силами, ні в унію, чи католицтво, ні в байдужність, чи безвірство. От цьому минулі віки нас найбільше навчають: всякі ухили від своєї предковічної правди і душі є зрада і собі і Богові і народові.
Приклад Петра Могили навчає нас далі — непохитно стоючи на ґрунті православної віри сміливо користуватись для життя й піднесення всіма кращими здобутками людства, навіть своїх ворогів, щоб їхньою зброєю їх же перемагати. Сам Петро Могила, хоч вперто боровся з католицтвом, але вільно перейняв від нього багато, що вважав корисним для життя Православної Церкви. А найбільше мусимо ми пильнувати того, щоб виховувати в собі і свому народі живий бадьорий дух релігійної й національної свідомости, що єдиний тільки може перемогти всі бурі і хмари сучасного й майбутнього. Амінь!
|